Вогнесміх (1988)
Шрифт:
— Ну, редакторе, завівся ти! — добродушно покивав головою Сміян. — Тепер уже не стримаєш. Розкручуй, розкручуй маховик. Може, щось і вийде. Та попервах — посмійтесь самі над собою. Вся редакція, редколегія. Хе-хе-хе! Уявляєте, яка гумористична бомба? Звернення до читачів: починаємо нову сторінку в історії сміху. Весь перший номер — само сміх ачкий, самокритичний. І пропозиція до всіх громадян, читачів: смійтеся над собою, одкидайте мізерію вчорашнього дня, оновляйтесь!
Гриць слухав той діалог трішечки скептично: невже дід Сміян і редактор серйозно вірять, що люди здатні до такого психологічного самороздягання? Буває, навіть незначний доторк до самолюбства виводить людину з себе, а якщо копнути глибше…
— Бачу, бачу, хлопче, — озвався старий кобзар, пильно глянувши на Гриця, — ти прийняв мою думку прямолінійно й консервативно.
— Я думаю про інше, — здивований проникливістю старого, ніяково відповів хлопець, — я думаю про інфантильність таких задумів. Щоб весело й легко звільнятися від смішних рис та звичок у собі, треба дуже високо піднятися духовно. А це — справа багатьох віків.
— Не будь песимістом, кочегаре! — весело поплескав по спині Гриця редактор. — Василь Іванович підкинув нам задумку, а вже наша справа — розгорнути цю ідею, довести до втілення в життя. Привчити читачів наших, так як дітей привчають умиватися, до аутогумористики. Ха-ха-ха! Новий термін у психології, психоаналітиці і в нашій, сміхоробній справі. Є аутотренінг, а тепер буде ще й аутогумористика. Вранці встаєш, зупиняєшся перед дзеркалом… і починаєш сміятися над собою. Найдошкульніше! Так уже себе батькуєш, так витіпаєш, пропісочиш, щоб живого місця не було, щоб аж у боці кололо від самосміху. А тоді — на роботу. І запевняю— після такого сміховмивання в трамваях, тролейбусах, на вулицях не почуєш жодної образи, жодного скандалу. Всі опромінені, ввічливі, гарні, як квіточки навесні.
Гриць не стримався від сміху, уявивши, як ханиги, любителі «третім — будеш?» обмінюються букетами квітів, зустрічаючись у під’їздах будинків, не розливають «чорнило» в склянки, а пропонують один одному провести десятихвилинну філософську бесіду або обмінятися новими матеріалами про шкідливий вплив алкоголю на інтелектуальну діяльність. Або бюрократи: входить до кабінету відвідувач, а йому поспішають назустріч, обнімають, як найкращого друга, починають самокритично оповідати про свої найсмішніші риси, які ще недавно проявлялися, а тепер — відпали, як на гадюці стара шкіра. Весело регочучись, колишній бюрократ миттю вирішує справу, і відвідувач, почоломкавшись із господарем кабінету, запрошує його до себе в гості на веселу всчоринку.
— Річ у тім, хлопці, — ніби прочитавши думки Гриця, озвався знову кобзар, — що сміх — то ще не розгадане явище. Ось воно на поверхні, сміються всі — від дітей до тиранів, але який же то різний сміх. Гегель був геніальний філософ, проте сміх він ставив дуже низько. Комедія для нього — виродження творчості. Я ж гадаю, що комедія — то найвищий творчий пік. То — ознака здоров’я. Гомеричний регіт олімпійців, що потрясає небо, — це ж чудовий образ! Як там у Тютчева? «Ты скажешь, ветренная Геба, кормя Зевесова орла, громокипящий кубок с неба, смеясь, на землю пролила!» Яке дивовижне поєднання образів — сміх, гроза, веселощі, радість у природі…
— Ну, Василю Йвановичу, — розвів руками редактор, — ви нам цілком нові пласти гумористики відкриваєте…
— Які там нові! Про що ви говорите? Та сміх, гумор — древніші за життя!
— Як то може бути? — здивувався Товкач, очікуючи ще якогось жарту.
— А так. Що таке життя? Вчені мучаться, шукають розгадки. А відповідь проста, найпростіша: життя — то сміх.
— Ух ти! І як ви собі це уявляєте?
— А дуже просто. Згадайте прадавні зображення Сонця не лише у наших пращурів слов’ян, а у всіх сонцепоклонників. Всюди Ярило, чи Геліос, чи Сурья, як би ті чи інші племена не називали світило, зображувався усміхненим, веселим. Отже, все на світі породжене сміхом, радістю Сонця: я маю на оці все те, що прекрасне, веселе. Бо дещо сотворене сміхом моторошним, гидким. Радісний сміх Сонця й зірок сотворив прекрасні форми. Наприклад, квіти — це усміх нашого світила на планеті. Погляньте, які дивні усмішки Ярила: ніжно-блакитні, золотисті, рожеві, як світанкове небо, біло-цнотливі… А злорадне хихотіння в природі — то паразити: блощиці, комари, всяка мухва, гнус, нужа — тваринна й людська. Вся ця нечисть боїться Сонця — ви звернули увагу? Бо Сонце та його промені — то щирий, відкритий сміх, який пронизує простір радісним потоком сили, засіває вселенську ниву творчими зернами нового життя, закликає до очищення й польоту. Ось що таке сміх, редакторе, і ти, молодий хлопче. А ви все зводите до «Хрону»! Чому? Бо звикли брати
Старий Сміян встав з-за столу, почав прибирати об’їдки. А Товкач аж підстрибував од захвату:
— Ну спасибі! Ну удружили! Одразу — такий успіх. І заголовок вималювався, і тема для першого оновленого номера — грандіозна! «Самосміх»!
— Не пройде! — під’юдив його Гриць.
— Проб’ємо! Ти що? Це ж стільки веселої енергії ввіллє в трудящу масу: зберемо редколегію — і розкрутимо! А тепер — риссю до вигону! Я хочу бачити тутешніх гумористів.
Редактор вийшов надвір, а Гриць несміливо наблизився до старого, котрий складав миски та склянки в судник, і, покашлюючи, промовив:
— Я б хотів… кх, кх…
Сміян, ласкаво всміхнувшись, поклав долоню на плече хлопця.
— Чого закашлявся, ніби маєш намір у коханні освідчуватись? Твоя думка на твоїм обличчі написана. Що — зацікавився Русалією? Чи її космогонією сміху? Ха-ха! Що — вгадав я?
Гриць закивав головою, щоки в нього запаленіли. Василь Іванович знизав плечима:
— Дивина, та й годі. Давненько таких парубків цнотливих не стрічав. Це мій онук Микола ось так червонів. Тепер хлоп’ята інші, на ходу підметки рвуть. Та ти не ніяковій, це добре, це гарно, що в тебе серце ніжне. Козацьке серце! Козаки уміли і дівчат ніжно любити, і з ворогами рубатися. Ну а про Русалію… що ж тобі сказати? Тут її нема, подалася десь у нетрі лісові, чи на луки, чи, може, до своїх лілей водяних. Вона день і ніч пропадає на природі, у хаті її важко застати.
— То як же бути? — з надією запитав Гриць, стиснувши руки старого, і був цей порив хлопця такий щирий, що кобзар засміявся від задоволення. — Я дуже, дуже… хотів би її зустріти.
— Гай-гай, хлопче! Ти даремно так хвилюєшся. Клекоче ще в тобі романтичний водокрут. Не бачивши дівчини, вже ідеалізуєш її, малюєш казкову царівну. А при зустрічі жахнутися можеш. Розчаруєшся… А ті розчарування потім нагромаджуються і стають твоїм переконанням, і вже для тебе жінки, дівчата здаватимуться диявольським поріддям. Що — хіба не так? Правду кажу. Звідки церковний погляд на жінку, як на поріддя Сатани? В Новому Завіті читаємо, що в Христа улюблені учениці були жінки, навіть першою побачила воскреслого учителя Марія, а не хтось з учнів, і першими пророчицями, наставниками було багато жінок. А пізніше, коли церква набрала, так би мовити, державної сили, відбувся різкий крен у погляді на жінку. Попи, жерці, котрі мали комплекси неповноцінності, негативний досвід спілкування з прекрасною статтю, свій особистий досвід абсолютизували, освятили, зробили догмою. Результати такого бузувірства, такої зневаги материнства страшні, ти історію знаєш. Та й донині відлуння тих давніх комплексів бентежить нас.
— Я так не думаю про жінок, — палко відповів Гриць, — Хоч і був у мене гіркий досвід, а я схиляюся перед жінкою, як перед святинею. І з вашою онукою хотів би зустрітися не тому, що… Я не можу сказати, чому, але душа мені велить, кличе, веде… Ви б могли мені показати її фотографію?
— Нащо? — примружився кобзар. — Гадаю, що краще одразу зустріти.
— То коли ж? Де?
— Що ж тобі сказати, мій любий хлопче? Моя майже вікова інтуїція підказує, що вам обом судилася зустріч незвичайна. Просто так, на вечірці, штучно, заздалегідь приготувавшись, — це тривіально. Думаю, що ви вже зустрілися.
— Як це?
— Колись збагнеш. А тепер — поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію — натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це — її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.
***