Волинь
Шрифт:
— Но, — казав спокійно Матвій. — Я цього не бачив. Я прожив вік, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть… А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собі, як кожний чесний чоловік. Коли мужик добився — мав, не добився — не мав. А пани… Візьми он наших… Та кого там вони катували. Мізерія, не пани… Та я тобі кажу: коли б наш чоловік до «управлєнія» такого «імєнія» став, той би доказав, а пани… Тьху, та й тільки! Хіба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та Петербургах. Що вони там учились, це тільки вони й знали. «Імєнія» їх запускалося, закладалося раз, другий, часом і третій. «Управляющий» їх обкрадав, мужик обкрадав, бо як же
Відійдіть, каже дядько, ні, то вкошу! Ви не подужаєте… А пан як найнявся. Дай і дай… Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках, штурхнув униз, загнав у землю косу і трах — розламав… Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти… Пан вийняв двадцять рублів і дав за косу. Дядько тільки усміхнувся… Так… А ти, — кровопивці. Та які в чорта вони кровопивці. Дурні, виродки — от що вони. Ти дай мені такий маєток, так я гори озолочу, а вони гнили в них щорік, щодень, поки не зогнили…
А земля, правильно, не сміє гуляти. Земля належить тому, хто працює і хто хоче працювати. Так і має бути. Даром ні. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може — в рострочку, на виплат. Знаю і тобі заповідаю: дароване завше боком вилізе. Тільки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не оповажся робити інакше.
І Матвій вмовк. Висказав усе і точка. Що більше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подія. Володько не забуде її, не забуде, бо не може. Приємно і радісно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотіло, коли обидві черешні, що коло школи, обліпилися білим цвітом. Приємно і ще раз приємно.
До іспиту готовиться їх троє: Володько, Юдків Мошко й Антін Трохимів. Ці дійшли «до кінця». Решта розсипалася, хто куди, бо «нащо їм той ікзамен». Вони на попів не будуть вчитися, а мужикові й так вистачить.
Володько, Мошко й Антін — приятелі. Найстарший Антін, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько і Мошко. Перший бере «Законом Божим» і «руским язиком», другий «аритметикою», хоча і Володько не відставав у арифметиці. Антін клегає позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до іспиту і тремтить за них. Деякі вірші, як «Смерть Сусанина», «Слався, слався» викинули з читанок і з приємністю забули. Лишилося досить і без того.
Цього ранку сонце у змові з цвітучими черешнями. Свіжо, чисто, радісно. Хлопці не можуть всидіти в класі. Винесли лавиці на подвір'я під черешні — сидять, «зубрять» завдання та очікують на матушку-вчительку.
Але вона сьогодні ие прийде. Ні. Ще раненько виїхала високо вимощеним возом до Крем'янця. Натомість прийде її син, студент-панич. Приходила німа служниця і сповістила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозуміли її.
Так. Він он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всміхається до хлопців, ніби приятель, і несе під пахвою кілька книжечок.
Прийшов. Хлопці встали, як звичайно.
— Добрий день! — сказав він по-простому і всміхається. На ньому студентський одяг. Кажуть, він десь у Києві чи в Одесі у високих школах обертається. Високий, блідий. На скронях темно-каштановий
— Ваше прізвище як? Ага. Добре. Сідайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, він би й до нього викав. Володько і всі хлопці бачать, що ця людина побувала в світі і то не близькому.
— Ну от і гаразд, — (останнє слово для Володька новинка) каже панич. — Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви, Гольденберг, що значить ваше прізвище?
— Ну, почему ні. Золота гора, господін панич, — відповідає Мошко. — Гольд значить золото. Берг — гора, — додає для більшої ясності.
Панич сміється, Володько також всміхається. Небо і цвітуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вітерець. Кілька наївних білих пелюсточків зривається десь там і сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але ніхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлоиців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.
Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.
«І він умер. Ще перед смертю написав він своїм приятелям такий заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».
І приятелі сповнили заповіт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзі, та неревезли її в Україну. Тут поховали його над самим Дніпром на високій горі, яку здалека видно навкруги. І на могилі його поставили великий білий хрест. Під тим хрестом, на горі, над Дніпром-рікою лежить він, наш великий кобзар, наш співець слави колишнього, теперішнього і будучого», — закінчив панич.
Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлопців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.
Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень.
Якби мені черевики, То пішла б я на музики, горенько моє… Черевиків немає, А музика грає, грає, жалю завдає…Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний.
Ой, піду я боса полем, Пошукаю свою долю, доленько моя…І як вій це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.
Дівчаточка на музиках, У червоних черевиках…