Волинь

Самчук Улас Олексійович

Володько бачить тих дівчаток у червоних черевиках і парубків, що лицяються. Одна тільки з карими очима, боса, иу-дить світом. Вона не може на музики. В очах її карне ясні сльоза заздрощів. Володько чує її. Ах, коли б він міг допомогти їй.

Ще й ще читає панич пісні. Ясно, просто і разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирівиятись і стати отвертими грудьми проти дібевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них і все горить, все палає яскравим сонцем любові.

Володько просить, щоб панич позичив йому додому «Кобзаря». Той зичить. Руки тремтіли,

коли торкнувся ними тієї книжечки. Біжить додому. По дорозі зупиняється і читає. Дома заліз у малини за хату і знов читає. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрію ширінь і безлюддя. Одинокий віз, а під ним чумак. Товариші покинули його. Круторогі воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отієї далекої' щілини, куди недавно засунулося сонце, і летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Він просить їх не торкатися його трупа. Він не бажає, щоб і вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.

Вечором при лампі Володько розповідає про Шевченка батькові. Той натомлений вернувся з поля, поволі їсть і слухає.

Коли Володько скінчив, батько каже:

— Все то добре. Але я не вірю, щоб він коли такий був.

— Хто? Шевченко? — дивується Володько.

— Певно. А хто ж?

Володькові аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далі окремі, тверді слова:

— Так. Напевно видумали. Коли б був — усі б про нього знали.

— Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На ціле життя в москалі його запер.

— А який такий дурний цар був? — гостро додає Матвій.

— Та ж той… Миколай первий…

— А все-таки мало він розуму мав. Як так не давати народові про таких людей знати. Ет!.. — Матвій не знаходить більше слів, щоб висловити своє невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вірити в такі очевидні речі.

Кобзар приносить Володькові нову віру. Перед ним починає жити щось таке, чого до цього часу не розумів. Він не дає йому спокою. По іспиті їде до міста, заходить до книгарні і купує собі свого власного «Кобзаря».

Революція йде далі. Перед самими жнивами прийшов на відпустку Василь. Скорострільщик. Вирівнявся, поздоровшав. На плечах «пагони». Він прихильник Корейського і війни «до победоносного канца». Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.

— Але ти, Василю, тільки послухай. Я тобі нічого не перечу.

І Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом і слухає.

За байраком байрак, А там степ та могила, Їз могили козак Встає сивий, похилий…

— читає Володько. Голос його рівний, дзвінкий. Слова вириваються виразно і вкладаються у струнку колону.

Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала…

Тут Володько підняв свій голос. Очі його блиснули. Чути, як здіймається висока могила і сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберігає в собі великий,

страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночі встає і щоночі провалюється.

Василь вислухує.

— Даа! — виривається з його уст.

— Зачекай, Василю. Я тобі ще прочитаю.

Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим більше Володько читає, тим більше стає Василь слухняним та уважним. І коли б не батько, який нагнав обох піти вкосити вики, хто знає, як далеко б вони зайшли.

Надворі сльота. Сіє дрібний дощик. Жита похилені. Небо затягнуте сірою поволокою і вітер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечі свою перешиту «на елєгансько» шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника мішоч-ком і, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспівує під ніс своє улюблене «Било в мєня два друга, товаріща родних», але по всьому видно, що думка його не в пісні. Вона десь далі вхтає, тільки Василь тепер ще більше впертий, як був, і Володько не витягне від нього ні одного слова.

VII

Налягають жнива, але Василь мусить відійти. Матвій відвіз його ва станцію. Вернувся і в працю. День по день іде праця, мов машина. Володько вже як парубок. Навіть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабі. Скінчилась коса, пішов плуг. Хилить до осені. Полем, як і завжди, струнчасто стелиться бабине літо. Знов загоряються ліси.

Володько верне скибу за скибою. Матвій насипає коробку зерна, ступає ріллею і кропить її плодом. Після Володько скородить. Від сходу сонця до його заходу бігає день-денно по ріллі. Поле стає, мов скатертина, рівне. Вечором Матвій обходить його навкруги.

— Добре! Але піди отам коло межі зачепи. Та на лужках також ще пару разів бороною заверни. А то засохне і буде груда.

Сонце вже давко сіло. Ліс кинув довгу тінь і вкрив нею чорну землю. Володько майже не чує ніг, але слова батька — закон. Обертає каві і напомацки йде здовж одної межі, здовж другої, завертає на лужок, крутить там боронами. Ні одна дернина не сміє лишитися. Матвій ненавидить цього, а поле також.

Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботі. Знов бачився віж з о. Клавдієм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго вибирали різні «жупани» та «курташини», а зупинилися на офіцерському «мундурі». Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нічого. Дещо задовгі рукави та широкий у плечах, але нічого. Підросте і добре. Зате матерія — діагональ, перша якість, не яка тобі жидівська тсндита. Гудзики також пріма. Сріблом ллють, і орли до того. Мабуть, чортів синок офіцерик в карти продувся, а може, кулею отам за цим містечком вбитий. Треба ж Матвієві сина свого між люди причепурити.

По кількох днях намостили воза і поїхали до Дерманя. Володько, мов принц який, у мундирі. Комір трохи заширокий, твердий і високий на Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечір приїхали на місце. Привіталися з рідними. «Скубента» нового до семінарії привіз», — заявив Матвій.

— Ну що ж. Хай іде в люди. Раз судилось йому паном бути — не минеш, — додає Єлисей.

— Еее, паном. Не на пана йому. Ціле літо волом тягнув. Не до пана, а до розуму довести хочеться, — розважає Матвій.