Волинь

Самчук Улас Олексійович

— То він, чуєте, кумо, на «приставленії» був. У семинарії в нас усе приставлєнія йдуть, — пояснює з печі дядина Одарка.

— А тато де? — питає хлопець.

— Не може він. Мало зводиться. Щось йому в боку… Певно, то граната наробила. Совається в постелі…

— А ви самі приїхали?

— Хто ж мав приїхати.

Так прикро. Забув і за чоботи.

— Що ж є татові?

— Перед Дмитром, — продовжує мати, — якось звівся. У клуні стріп вітром знесло і лиха година надала йому полізти на таку височ пошити стропа. Господоньку святий. Як зліз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б тобі, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!.. І зуби заціпить… Господи, Боже мій!

Володько стоїть,

ніби кам'яний. Ніхто не скаже, що то не батьків син, хоч і подібний на матір. Ні один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в очах бачить він батька з заціпленими устами і чує виразно його охи.

— Ну, а хто ж на господарстві?

— Взяли якогось галиціяна з плєнних вуйка Павла. І Хведот і Василина до нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворі. Святе письмо читає, на картах ворожить і все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде подібний на кров. Криваві ріки, каже, потечуть. До чого він ото торочить, один Бог знає. Кажуть, він з ума зійшов. Але чоловік трезвий і грамоту знає, і робить потрохи на харчі, як то кажуть. Привезла он тобі шкорбуни. Сама у Зінька замовила. Наказувала: не зробіть, чуєте, малих. Хай Ліпше більщі. Чи то онучу добру взуєш, чи що… Завжди чобіт не має бути, як то в жижликів міських… Ніби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.

— Але ж, мамо!.. Вони величезні!

— Нічого. Зате взуєш онучу суконну… Не бійсь, не померзнуть ноги.

Далі Настя оповідає, що до них знов якийсь обоз приволікся і став у селі. Всі москалі збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе, геть-чисто все: коні, вози, ну геть усе, як було, а самі, хто знає куди, розходяться. Найгірше оті коні… Господи! Що та бідна худібка такого зробила… Вигнали їх на поля, ніби собак. Ідіть собі… А худоба гарна. Приходить москаль до нашого: купі, дед, лошадь. А скілько? Еет, каже. Дай бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотів даром. За кару кобилу двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шістдесят карбованців заплатив. А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але поправились. Ось і сюди ними присунулась. Цілий день плужилась. Все хода, все хода. Вечір застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало не на північ. Ох, біда… Отак, люди мої… То се, то те і ніяк не можна було зрахатись. Думаємо: Матінко Божа. Та воно ж там і без сорочки, і без чобота. І хто знає, хто йому їсти дасть…

— Ну, коли вже він у нас, — вставив дядько, — то біда невелика. Ми так і гадали, що там у вас не все в лад іде.

Володько слухає матір, взуває свої нові чоботиська і шкорбає по хаті. Радий і сумний. Якось би хотілося не так. Хотілося б по-людськи. Хотілося б на себе щось кращого надягнути, як у інших хлопців, які мають усе на себе приміряне, все акурат.

Довго ще гуторять, міркують і кладуться. Володько лягає на лаві під вікном, бо на його тапчані лягає мати. Укривається він маминою бекешкою, бо під вікном студить.

Лягаючи, мати довго молиться Богу. Після ще довго в темноті розпитує сина, що та як… Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цікавиться.

— Лежить ото… Щось набреде на думку і запитає: ну, а як то там наш «скубент»? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожників прислухайся. Ото на днях вернувся Корній Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшні, встав і навіть лоба не перехрестив. А Хома встав і каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не бачиш он образа, ікони святої? «Плюю я на вашу ікону». Так, чуєш, дитино, і сказав. Уляна як почула, то їй, сердешній, руки й ноги потерпли і язик занімів. Хома за поліно і поліном, і поліном… Та по Корнієві, та по Корнієві. Той за иагая.

Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: і постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. І до чого воно отак дійде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти господарський син. А господарський син проти Бога і батька не піде. Ооо, то ні. То вже я вірю, що ні. Який-небудь хлюст хіба… Виродок, хорони, Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповіді Божі не забув? Га?

— Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався дядько. Він, видно, також не спав і все слухав.

— То, різун їх матері, й у нас страшне твориться. Каміняків матрос у шапці до церкви заходить. Од свічки цигарку прикурює, і що хоч йому роби. Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка неміч пурисом стала, і не підступай. Хто йому тепер рівня. А онде дивіться, що з двором зробили. Правда, не люди самі почали то. Почали москалі, але ж на якого чорта все бити, нищити. Двір є двір. Понятно. Що народові землі тра, також понятно. Але, різун їх матері; нащо його той лемент робити. Пішли, розтрощили. Ет, плюнути хочеться і тільки.

— Спи вже, старий, — завважує з печі дядина. — Кума також за день намерзлися і хочуть задрімати.

— Ох, Боже, Боже! — зітхає Настя. Вона ніжиться і горнеться до теплого бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кількома справами. І хворий батько, і прохання матері… Болюче і зрозуміле прохання. Але що ж він винен. Віра тікає з душі. Нема сили втримати її. Вірити — не знати, знати не вірити. Він же й не знає, і не вірить. Прикра пустельна середина. Він прагне знати все до безмежності, а дійде до кінця пізнання, далі знов буде вірити.

То знов у очах мигає освічена зала. Рояться людські постаті. Спів, музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них і ніяково стає.

Ніч уже давно панує. Шумить вітер. По бляшаній стрісі хати стукотить гіллям розлогий горіх. За вікном вибріхує сусідський Боско свої невибагливі розмови з ворохобною ніччю революції.

Цієї самої ночі пограбували монастир. Відчинили всі льохи, вигнали з келій послушників. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'яні большевики. Наджорився один з другим ханжі, самогону, зібрались бандою і хотіли на «приставлєніє» влізти. Семінаристи виперли. Так вони до монастиря. Сушенину, сливи, пшона — все, як є, під ноги. А після у приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Дві години босого на снігу потримали і дарма.

— І де вони в чортяки набралися, оті большевики? Яка халєра породила їх на світ?

— Каторжани! Не знаєте. Всі каторги повідчиняли. Он зі Сибіру, кажуть, сто тисяч їх суне.

— Каторжан?

— А що ж. І спину їм нема, бо ж їм все ніпочом. Моє-твоє. Для такого жизня все одно сплювак. Кулю в лоб і шлюс.

— А де ж власть? — грізно питає котрийсь. — Он у Довгощика також були, п'ять тисяч стягнули і молодицю споганили. Олійникові записку підкинули: таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп заженем і баста. На Горбаях цілу ніч свиню смалили і стріляли в небо.

— Какая теперь вдасть! Вон у Києві Центральна Рада, кажуть, войсько собірає. А какой сознатільний чоловєк пойдьот сьогодні воювать. За кого, спрашується?…

— Чому ні. Пішов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не піде.

Народ. Затиснуті, спраглі уста, напружене кантате чоло. Очі впоєні в каламутну далечінь, ніби очі божевільного, що зненацька наткнувся на неймовірно яскраву ціль. Але як пізнати її? На очах сіра шкаралуща. На душі вируючий накип їді, що збирався там впродовж століть. Стрясає дико і нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавілу думку.