Волинь
Шрифт:
Другий день. Молодиці, дівчата спішать на ярмарок. Там буди з всіляким дешевим крамом. Свистуни, гармоньки, кульчики, бляшані хрестики. Юрби дівчат купчаться коло балаганів, торгуються, купують. Он стоїть безногий чоловік із катеринкою. На катеринці папуга, що тягне «щастя». На хідниках під парканами янчать каліки, риплять своїми невибагливими струментами лірники. Висвистують свистуни, виграють на губних гармоньках, вигукують продавачі.
Володько оглядає все, цікавиться, але не знаходить для себе нічого гідного уваги. Він кидає жінок, які захоплюються торгівлею і піднімається нагору, проходить брамою на лаврське подвір'я. Там відчинені образарні, книгарні. Володько заходить
Далі йде під дзвіницю, задирає голову догори. Висока. Мури які! Сила людська непроста річ. Все зробить. Заманулося полізти на дзвіницю. На другому поверсі велетень дзвін. Коли знімали його і вивозили «вглуб Росії», пробили цілу стіну. Тепер вона забита дошками, а дзвін знов на своєму місці. Поліз далі, виліз на самий останній поверх, туди, де стоїть машина годинника. Війна зупинила його і він не рухається. Через дірки в його циферблаті німець слідкував за руским. Розказували ж, що руский хотів з «орудій» креснуть по дзвіниці, та побоявся гріха.
Тепер Володько сам висадив голову через дірку і з острахом оглядає далеку землю, всипану дрібненькими людьми. Навколо у простір летить зір і не бачить собі межі. Отам десь Галичина. Звідтіль їхали дядьки, що вісьтали. Там Австрія. І ще далі там багато держав і багато народів. Шкода, що зір так близько сягає, що нема крил у людини, що сила не в стані здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотів би відвідати ті далекі дивні краї, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уяві встають постаті минувшини тих країн. Вальтер Скотт навчав його історії, Жюль Верн фізики, Купер географії. Там шалені міста, там Париж, Берлін, Лондон. Там височенні Альпи і безконечний широчезний океанський шлях у країну Тома Соєра та на місця пригод Майн-Рідовських героїв.
Знімись, хлопче, махни крилом і край кришталеві простори, привабливі і чарівні.
Через годину Володько знов у храмі, знов спів, розкотисте басування архидиякона, від чого тремтить цілий масив будови. Хлопець іде в печорські церкви. На сходах малюнки. Цілі натовпи угодників Божих, що посходилися сюди з цілої Росії та оздобили ці мури. Все печерний, темний, висохлий народ. Все терпеливці і страдники. Все носії великого одушевления своїх часів.
Тут і Йов Северський спочиває. Он домовина його, а над нею чернець. До домовини підступають перелякані, ледь дихаючі жінки, а чернець грубо попихає їх своїми сильними руками і басом підганяє:
— Ну там! Жівєй!
Перелякані жінки не чують цього. Вони зачаровані святістю місця і штовхуни ченця приймають як належне. Але на Володька робить це дике враження. Він не тиснеться побачити мощі, а стоїть осторонь та оглядає.
Після сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися сліди та запах війни. І вирвані з іконостасу двері, та оголений підставець престолу; солома, що лежить так, як лежала тоді, коли в ній спали воїни чужого народу, і навіть ті скинуті зі стіни чорні олійні образи з прохромленими обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою, яка влазить у святе святих людини і розростається там до неймовірних розмірів.
Піднімаючись між колонами печерців по сходах нагору, Володько не чув святості. Поведінка ченця, прохромлені святі, солома… Яка це святість? Чому не встане Йов і не прожене тих, що поневіряють людським побожним
І аж на галерії, з якої відхиляється перед зором ширінь рідної землі, Володько знов бере себе в руки. Тримайся, хлопче! Ще не час тобі спотикатися і падати. Дивись, сонце яке і як горить воно великим огнем. І дивись, яка держава лягла направо й наліво, взад і вперед від стіп твоїх. Вона є державою духа і віри. Іди вперед і будь… Зазначи своє буття вогнем нової віри, розложеним на попелищі старого вогнища. Іди і будь!..
Обтяжені свистунами, кониками, іконами, шкляним намистом і всяким подібним почаївським крамом, вертаються мандрівники у свої села. Спека добігає до найвищої точки. Захід проривається, з-за обрію догори рвуться гнідо-чорні клуби, розмальовують небо на бронзу, і стає шумно. Громи тріскають хльостко, сердито і несподівано. Дощ люрить нараз потоками. Мандрівники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рівнині одиноку, гору Гостру. На ній високий хрест і кілька химерно покалічених інвалідів війни у вигляді дерев. Мандрівники всі бачать, як гатять у ті нещасні рештки гірської окраси небесні сили свій гнів і стріли. На голову, за комір, у рот, мов із ринви, ллється теплувата безсмачна вода, і по короткому часі всі подібні на топлеників, яких щойно врятували. Спідниці дівчат липнуть до ніг і перешкоджають у ході. Вони пищать, гнуть голови, ніби при купанні, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вічі воду. Але Володькові це не шкодить. Навпаки. Від спеки розболілася голова, потоки води охолодили жагу і вибухи крові втихомирились. Жита похилилися, трава заяріла, ліс шарнувся сюди й туди, ніби бажає вихитатись із грунту і відлетіти під гуркіт і світло неба, в невідоме…
Додому дотягнулися пізно вночі. Кожний суглоб, кожний шматок м'язів, кожна кісточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого сну. Сплять у клуні на соломі, а над клунею б'ють громи, котить хмара за хмарою, ллє ударно дощ. І так триває до рання. Спати в таку ніч мертвим сном у сухому і теплі, це втішатись великою насолодою кпин з люті могутніх сил неба і землі, в певному переконанні, що всі їх намагання безсилі перешкодити нам…
Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Він став справжнім вояком. У його посвідці звільнення написано «козак (такого-то) полку»… Говорить Василь по-українськи. Слова «загально», «головний» і багато інших, невживаних на селі, замінили йому «вобще, главний»… Він виріс, став розумніший. Батько спитав:
— Що ж вас розпустили? А як же «государство» буде? Без войска?.. Німці господарять?..
Василь оповів, як їх полк поділився, як українці відійшли і сказали: «Не бажаємо більше разом із кацапнею! Дайош нашу армію!» До Винниці сила москалів стягнулось. Так ми викотили наші «максими», як брязнули по них — не стало москалів. Зброю, сучі коти, зложили і в Кацапію відійшли…
— А проти німців так і не встояли?..
— Ні. Чому. І німців не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю і роз'їхалися.
Матвій крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цілою долонею, ніби воно гаряче. Видно, він невдоволений.
Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Ясні, дзвінкі дні, коли рідке повітря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорі.
IX
Цієї осені до школи в Дермані виправляють Довбенки двох членів своєї родини. Хведот скінчив сільську початкову школу, але що він там того навчився. Тепер чоловік з такою наукою все одно що й без неї. Підросте дитина, піде між люди — скрізь розторопніший той, хто грамоту знає. А хто своїй дитині ворог. Хай іде, вчиться, росте, набирається розуму.