Волинь
Шрифт:
— От трохи зле, Володьку, що нічим вгостити. Нам не повезло. Хутір — біда. На днях тільки третій раз обібрали. Минулого року на Великдень то таки чистенько нас обшкрябали. А до того і сина… вбили…
— Клима?..
— Ні. Молодшого. Івана. Гарячий був…
— Ааа. Я чув. Говорили.
— Обросли дещо, прийшли інші, забрали, що найшли. Взимі, як ото на Дермань накинулись, і мене якось кінцем сягнуло. А оце перед трьома днями то таки зовсім дотягнули. Навіть Боска не лишили. Наїхав отой обоз і все рознесли…
Далі Юхим розпитує, як поживається Володьковому батькові. Володько оповідає.
Повечерявши,
— Гарно надворі, — проговорив Юхим. — Завжди гарно. Полізли на вишки. Юхим витяг з-під сіна військову рушницю, клямцнув замком, загнав у магазинок п'ятку набоїв і поклав коло себе.
— От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порішив собі: підлізе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, і все.
Володько ліг на сіні горілиць, розклав натомлені ноги і руки. Старого не видно, тільки з темноти чути рішучі слова.
— Так, так. Програли ми, сину. Вміли гречку сіяти та бджолу плекати… Але не вміли боронити себе. Я не нарікаю. От все мав. Повні обори, повні клуні, повні засіки. Все пішло. Але не шкода нічого. Бог дав. Бог і взяв. А от шкода тільки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидів отут на свому хуторі і думав: моя хата скраю… Ой сину, ні! Ой, ні, ні! Ми всі дістали науку… І кажу тобі: ви, молоді, ті, що будете… Ви, хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всі. Весь рід наш згине. На наших місцях сядуть чужі і осміють не тільки нас, а й могили, честь нашу… Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобі радити. За землю нашу треба вміти не тільки піт, а й кров лити… Битись треба!
Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так говорити. Володькові хочеться тільки запитати кілька слів, але не знає, як… Нарешті відважився:
— А як же, по-вашому, ці?.. — запитав.
— Ота лая?
— Еге ж…
— Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари. Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість. Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по ній вічно орди грасували.
Останнє речення вимовив піднесеними словами. Володько виразно напнувся.
— Знаю, — продовжує старий. — Вони там золоті гори обіцяють. Рай. Лєктрику… Блазні диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристові дали і перекреслили себе тричі… Вони збудують рай. Блазні, катаржани, шарпатюги, злодії рай дадуть… Поцарствують вік і згинуть!..
— Вік?
— Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.
— А чому ж вік? То ж все загине…
— Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці проти всіх. Бо ці з чужим духом. З татарським…
Володько хотів перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозуміле. Але хіба ж він знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Він не вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вірити йому. Треба вірити.
Володько
На другий день Володько покинув Юхима. Не хотілось дивитися на зруйнований, колись цвітучий хутір. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторів шукає він своєї правди.
Перед відходом Юхим сказав:
— Дякую, що відвідав. Думаю — більше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але… Ет… Все одно, а вмирати не хочу. Хотів би бачити, що далі буде. Підеш додому — батька здоров. Славний він чоловік. Так і скажи.
XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкі дороги, потоптані поля, покошені зелені вівси.
Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину і махнув напішака просто через поля і ліси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Він знає землю свою, як самого себе. Аж надвечір вибрався з лісів на рівний шлях.
І тільки вийшов на дорогу, одразу на двох вершників наткнувся.
— Стой! Куда йдьош?.. — під'їхав до нього один. Володько сказав, звідки й куди йде, та показав посвідку школи. Большевик подивився на посвідку, віддав назад і махнув нагайкою.
— Валяй своей дарогой! — сказав він, хльоснув коня і поїхав. За ним поїхав і другий.
Аж пізно вечором прибув додому. На дворі застав повно війська. У клуні коні, під шопою коні. На подвір'ї вози. На городі димить багаття.
У хаті зустрівся з матір'ю.
— Це ти? — питає, як звичайно. Вітається, цілує матір у руку. Прийшла Катерина, Хведот. Вони були в полі. Василина пасе вже корову.
— А де ж тато? — питає Володько.
— Він там, — каже мама. — Під кущами на полі. Не хоче додому. У нас тут… Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Відступали тамті вночі… Щось там зблудили, чи що… Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька і так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили… Так, чуєш, нагаями збили, що ледве додому дійшов…
Слухає матір Володько, й уста його все більше і більше у розтягаються і кривляться. Брови насунулись на очі.
— А за що ж били? — виривається у нього само собою…
— За що… Хіба вони знають, за що… Бог їх поб'є… А прийшли ці… Знову… Одразу забрали Шпака. Кобили також хотіли забрати, але обидві жеребні. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двір. Викосили ниву, половину вівса, а тепер конюшину докошують. На садку ціле спустошення. Ото вродило на щепах кілька яблук. Ще зовсім зелені. Де там… Обтрощили, обнесли. Огірки вирвали… Боже, Боже! І то по цілому селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: «А ти сякий-такий кулак. У матір, у Бога, у небесну канцелярію…» Лаються… І що воно за люди? І де вони такі видерлись?.. Ти, каже до батька, ціле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась… Їсти не маємо чого… Але цить… Іде хтось…