Волинь
Шрифт:
— Слиш… Таваріщ. Скажі, гдє дєвкі хорошіє. Палучіш на сапагі товару.
Володько подумав і сказав:
— Підем у село. Покажу.
Пішли. Таваріщ радіє. Володько завів його під хату Соловія. Старий вже помер. Лишилась його горбата й осліпла бабця.
— Туди йди… Там прекрасна фея мешкає, — показує Володько.
— Вот харашо. А прімьот?
— Канєчно. Она такіх любіт.
— Ну… Палучіш на сапагі.
І большевик пошелестів через кукурудзу під хатину Соловеїхи. Володько посміхається і йде додому.
— Сукін ти син! —
— В чім справа? — питає Володько. — Сам знаєш. Зашел, а там столєтная яга. Тьху, чорт бері!..
Володько регоче.
— Дурак ти, товаріщ… У неї дочка є. Не бачив?..
— Врьош? Нєт. Дєвкі нє відал.
— Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?
— За что? Обманул мєня і єщо…
— Нє обманул. Сам ти матня безнадійна. Сьогодні піди ще раз, але порядно обшукай хату. А товар давай. Обіцяв, так давай…
— Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул… Сматрі…
Володько сьогодні від'їжджає на фронт. Він міркує, як би йому виховзнути від цього. По обіді запряг коні, сідає на віз і їде в поле. Там за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намір поїхати туди, набрати конюшини, а як ніхто не слідкуватиме, чкурнути в ліс. Але тільки він виїхав на поле, як від хутора Хоми Еттоє виривається охляп на коні будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом і пустився вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком і матюкається. Але Володько не оглядається. Він їде, як може швидко. Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його матюки. Володько розгонно під'їжджає до покосів конюшини, круто повертає, злазить з воза і спокійно починає класти конюшину.
Приганяє будьоновець. Кінь тяжко дихає і прихає піною.
— Ах ти, сукін син!.. А я думал, ти удірать? Развє ти нє відял, как я скакал?
— Кто тєбя знаєт, чево ти скакал, — каже спокійно Володько. — Мені он треба на дорогу паші.
— Ну, ладна. Бєрі пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт какой…
На дорогу Настя нав'язала Володькові вузлик хліба і сала. Володько виїхав. У селі чекають на нього Макар, Тить і Стратон. Тить і Стратон нервуються та лютують. Особливо останній.
— Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмі написано: прийде час і не останеться каменя на камені. У «откро-веніях» ясно писано, що Анцихрист родиться від жидівки. А Троцький хто? Не жидюга? Зібрав христопродавців і пре на народ християнський.
Тить слухає Стратона, але йому інше в голові.
— Ой-йой-йой! У мене на полі всі коси. Прийде сльота і все погниє.
Макар і Володько, як молоді, спокійно дивляться на справу. Макар тільки побоюється, щоб йому його білих кобил не забрали. При від'їзді тесть наказував: — Заберуть, то й самі не вертайся. Гляди мені!..
Макар чоловік спокійний, рівний, неговіркий. Колиі прийдеться до діла, хто знає, чи не вкладе він спокійної когось з «товаришів».
Всім чотирьом хуторянам
Над Крем'янцем сідає велетенське сонце. Хмарою знімається з дороги курява і засипає вуха, ніс, очі. Один за другим поволі котяться вози. Коло Крем'янця зустрілися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще збільшилась. У деяких місцях підводи затикають шлях і цілий обоз зупиняється. Хвилина тиші. Після задні гукають:
— Ей, там! Поганяй!
— Стой! Куда паєдєш? Нє відіш, чтоль?.. «Гі-гі-гі-гі!» — ліржать і прихають коні. Хтось заводить «яблочко»…
Ех, яблочко, да наліваєтся, Махно жіда осєдлал і катається.Серед ночі обоз в'їжджає в якесь село і зупиняється наніч. Підводи самі собі шукають пристановиська. Володькові вдається попасти під браму якогось дядька. Все-таки під накриттям ліпше, хоч ніч тепла, місяшна. З Володьком весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його.
Зупинилися. Володько впорює коні. Передовсім мусять дещо прохолонути. Після напоїть їх та підчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок хліба, сала, розломив усе наполовину, одну собі, другу будьоновцеві.
Той взяв. їдять і гуторять.
— Чорт знает, кагда ета вайна кончітся, — скаржиться будьоновець. — Ваюєш, ваюєш, а что с етаво — чьорт знает…
— Глупа війна, — зазначує Володько.
Далі Володько відчіплює коні і веде їх до води. Посеред села тече річка. Вода чиста. Місяць відбивається і сипле у вічі скалки проміння. В осоці стависька крекотять жаби.
Коні жадібно п'ють. Володько їм підсвистує. Після веде їх до воза, закладає опалку і вмощується спати.
Ледь світок зчиняється крик. На сході яскраво-червона заграва. Над річкою білий кострубатий туман. Зо всіх дворів виїжджають підводи і лаштуються на дорозі. Вздовж возів чвалом пролітає на конях кількох вершників. У їх руках тріпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон стоїть навколішки на своєму возі й уголос демонстративно молиться. Він хреститься широким розмашистим хрестом і вичитує «Отченаш», «Вірую», «Богородице Діво». На нього зо всіх боків сипляться матюки, кпини, але він не зважає.
Закінчує молитву словами:
«Господи, Боже неба і землі. Ти великий і могутній. Твоєю волею живе все на землі. Не допусти, щоб нечиста сила посміялася над твоєю величчю»…
— Ей, старік! — гукає якийсь большевик і додає мерзенну в своїй винахідливості лайку.
Обоз рушає. Володько шукає торби з хлібом, щоби поснідати. Але находить в ній тільки маленьку скибочку хліба. «Зжер, сукин син», — думає Володько, а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч…
— Товаріщ! Ей, таваріщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоваріщескі…