Волинь
Шрифт:
Увійшли в густі кущі ліщини. Товариство само собою почало ділитись на гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользі з чемності підтримував товариство Лінкерт. Біля них також крутився Роман. Володько хотів зістатись з Олегом.
По часі вони були самі. Кущі, долина, озеро. Направо запуст. Сонце скісно освічує ледве помітно зжовкле листя.
— Люблю ці місця, — казав Володько. Він дійсно почував себе тут значно краще, ніж у їдальні. Від того піднявся його настрій. — Отам, бачиш, — казав він, — високі дерева? Під ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз і думаю… Ах, скільки я там передумав.
— Цього року перевели на третє місце, — сказав Олег. — Спочатку були в ліцеї — вигнали. Присусідились до вище-початкової школи. Ходили на другу зміну. Тіснота… Мусили й звідти вийти. Тепер у жидівському будинку. Гнилі помости, стріха тече, через вікна дме. Ходимо одні другим через класи… Оце й є наша гімназія. Але вчимось. Не маємо ні кабінетів, ні бібліотеки, ні порядних лавок…
— А я вчора з Дерманя, — сказав Володько. — Там вивезли семінарію. Скільки там було майна. Знаєш… Книги виносили оберемками, як дрова… Насипали в драбиняки й так везли… Лавиці, залізні… Знаєш? З рухливими столиками й стільцями… Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. і Д. Кабінети які були. Всі апарати фізичні, геологічна збірка — самі учні зложили, зоологічний кабінет… Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко відчиненими очима. У нього добрий, одвертий, юначий вираз.
— І куди вивезли? — здивовано спитав він.
— До ліцею…
— До крем'янецького?
— Розуміється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, відкусував від неї кусники й випльовував.
— Нічого, — перший проговорив Олег. — А ми навчимось, і без кабінетів, і без лавиць…
— Навчишся… Де? Олеже, де? От я… Куди дінуся? Таж я ту науку… Сам знаєш… Я виривав її з землі! Я так хочу вчитись!.. — останні слова вирвались Володькові через заціплені зуби. Поглянув навкруги сердитим поглядом, ніби когось шукав.
— Не можеш до нас? — швидко проговорив Олег.
— Певно що ні. Коли б міг — пішов би. Не видержу іспитів. Я не знаю мов. Два роки чекав на ту семінарію, два роки думав, мучився… Ти думаєш, це легко… Ні. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцію й думав: піду я звідсіль…
Знову коротка перерва.
— Ну, а куди? — глянув Олег на Володька допитливо.
— Я вже говорив з тим… З Лазюком… Знаєш його? Він має зв'язки з Прагою. Таж там наш університет, учительський інститут, матуральні курси… Чорт бери! Ми скорше встанемо університет у Токіо, ніж тут… Вчора я їхав, і два рази питали мене про документи… Раз тут, під нашим селом, біля Івана Бога…
— Добре, що ти хоч маєш ті документи… Наша ціла родина взагалі нічого не має… «Картки перебування». Тут родився батько, дід і прадід, а нам сьогодні дали «картки перебування» з обмеженням цілого терену держави, за винятком нашого повіту… Ет… Все, друже, речі, за які не варто говорити. Так можна дійти до істерики, до божевілля. Я тепер вже собі постановив: мовчи, дихай, думай і вперто працюй. Я, Володьку, вірю, що ніякий Люципер нічого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його не крути — все одно чотири. Ні?
Володько не відповів нічого.
— Чотири… Чотири… — сказав він по часі й зараз добавив: — Олеже! Слухай мене.
— Ну, то кажи… Якого біса…
— Думаю дати виставу…
— Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тіткою Домкою…
— А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Піде. Я обдумав. Вчора їхав і думав, йшов і думав, ліг спати й ще думав… Все є… От тільки Романа піймати. Він надається… А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й одноактівку маю.
— Чому якраз тепер?.. І я міг би… Володько перебив:
— Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осінь… Ну, що буду робити? Ти ж уяви… Я знаю минулу осінь. Таж я формально, дослівно божеволів… Я дивувався, як мої предки могли віки прожити на селі й ніколи не сумувати…
— Сумували… Але… Горілочка розраджувала. Ні?
— Я потребую п'ять дійових осіб, — швидко, піднесено говорив Володько, не слухаючи Олега… — і я їх маю. Вони вже мої. Я — раз, Роман — два, Ольга — три, у Габеля гостює тепер якась племінниця… «Я, знаєте, тоже іграла». І ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кінь може заграти… Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш — побачиш. Сьогодні мушу підчепити Романа… Він же рускій…
— І за Габельом підеш?
— Все, що є, стягну. Після буде інакше. Початки… Олег розумів свого приятеля. За останні два роки вони навчились себе розуміти. Вони ж обидва читали Майн Рідів, Куперів, Лондонів. Обидва мріяли про далекі світи, нові країни, бігуни [17] та рівники [18] . Поки що нічого не сталося. Село, повіт і границя, але в їх головах ті самі думки, в їх жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на своїй землі, на тій самій, на якій жили їх предки.
17
Бігун — полюс.
18
Рівних — екватор.
Було тихо, лагідно. Небо вкрите сіруватими баранчиками хмарин. Час від часу з запусту чути сміх Галі. Лінкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пісню ген аж там десь у долині.
Володько й Олег змінили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег зустрів її у Ронів, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школі… Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небі, подував західний вітер, час від часу спадали листочки, вертілися в повітрі й припадали до сухої землі.
По часі Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якісь осінні віти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цілу щоку рум'янцями.
— Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! — крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвінко, що луна покотилась долиною й відбилась від другого схилу.
З кущів запищав слабий голосок Олі, і по часі з'явилися Лінкерт і Роман.
— А ви чого надуті, ніби міністри Британської імперії? — запитала Галя Володька та Олега і, не чекаючи відповіді, сіла на пеньочку. — Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! — показувала ногою на купу опеньків. — А я попеклася. Фу-у!