Волинь
Шрифт:
— Мамо. Прошу, прошу. Розбудіть мене завтра… Але раненько! Чуєте?
— Ну, ну, — каже Настя, — чого так намагаєшся…
Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою худобу.
А в полі сяде під півкопою, вишиває та голосно на ціле поле виспівує. Вишивання свого не показує нікому. Одна мати знає про це. Хоче зробити Володькові несподіванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От він здивується.
Між Володьком та Василиною завжди непомітна, таємна приязнь. Вони про це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розуміли. Василина горда своїм братом. Він, на її думку,
— Господоньку святий! — говорить часом Настя. — Що я, людоньки мої, намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небі, а його хоч колом підважуй… А ця… Ще навіть я лежу, а вона вже біжить, рве… І в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.
Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полі. Він чує її спів і рішає піти звільнити її, щоб могла піти до церкви. Вона любить це…
Він поволі встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрій. Сонце вже високо піднялося. В повітрі літає бабине літо. З полів чути спів пастухів. З села долітає бамкання великого дзвону. На городі видно великі гарбузи, дині… Непорушно стоять високі, пожовклі соняшники. Зернята їх повидзьобували птахи… Лишились порожні, широкі, мов решета, голови.
Володько вмивається на дворі. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не шкодує її. Міцно натирає милом обличчя, шию і руки. Після обливається водою і витирається шорстким рушником.
Потім входить до хати. Мати розчервоніла, підтикана, варить обід.
— Ти вже прийшов? — питає заклопотано. — А ми й не чули. Напевно, голодний ліг. Треба було збудити. Підеш до церкви? Володько не знає, на що скорше відповісти.
— А ви не підете? — каже він, розчісуючись перед шматком дзеркала.
— Сьогодні служба в Башівцях, — відповідає мати.
— Ах, правда… То йдіть до Жолобок, — каже Володько. Йому досадно, що не зможе вслужитись Василинці. — А де батько?
— Хіба я знаю. Десь вже поволікся. Певно, найшов когось і просторікує. Хоче йти з Хведотом до церкви.
— До Башковець?
— Ні, до Жолобок.
— А коні в хліві?
— А де ж. Тільки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують… Хтось мусить хоч до води повести.
— Я думав, піду зміню Василину, — не видержав і похвалився добрим наміром Володько.
— Думав, думав… Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав за неї. Воно, бідачисько, досить за цілий тиждень набігається. Ах, Боже! Коли б я мала хоч двоє таких дівчат. А хлопці… Тільки й знаєте: поспати, поїсти… А до роботи… — не договорила. Саме дувся в печі горщик, і вона кинулась його рятувати.
Володько дивиться на матір, в душі погоджується з нею, але все-таки перечить:
— Ну, ну… Коли б но вам самі дівчата… Побачили б…
— Побачила б, побачила б… Що побачила б? Он у Григорка дівки, а подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нічліг коні? І тягнуть, і оруть… все роблять. А я ось від світанку тупаю, тупаю, а помогти нема кому… А що там у Дермані?
«У дідуня» — це у матірньої рідні. Сам дідуньо помер ще в революцію, але говорилося й далі «у дідуня». Володько знає, що мати не любить, коли він оминає її рідню, але там нема нікого, з ким мав би якісь спільні інтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж непростимий гріх! Сонце світить, а він собі спить. Нащо добрий Бог дав день і ніч? Прийшов день, звелося сонце — зводься і ти, людино. Вставай, випростуйся, закачуй рукави й до праці. А прийде свято Боже — не зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвін бамкає, а там церква, а в церкві Бог… Піди й подякуй йому за всі блага, що дістаєш, людино, від жизні земної. Так треба. Такі наші закони. Не встановляли їх, ані ми, ані батьки наші… Встановив їх сам Сотворитель і не нам їх касувати.
Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше повалявся в постелі, але це не сміє бути ледарство. Полежи хвилину і вставай. Все навкруги рухається, жиє… Треба й собі жити… Як не шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
Володько дуже добре розуміє свою матір. Дивиться на її висохле, пооране зморшками обличчя, бачить добрі, заклопотані очі, і йому хочеться сказати щось приємне.
— Ну, мамо… Не сердьтесь. — Зненацька підходить до старої і ніжно її обнімає. Тон і пестощі сина зворушили її, але вона того не зраджує. — Йди, йди, йди! Геть від мене! А то, як візьму костура…
Інших слів вона не знайшла у своєму словнику, але очі її дивляться на сина так, як тільки вміють це робити очі матері.
Володько посміхнувся і вийшов надвір.
Навинувся Матвій. Він ішов повільним, широким кроком з поля і ніс в руці кілька підібраних на стерні зчорнілих колосків. Його постать все ще дебела і кремезна, хоч останні роки досить лишили на ній слідів. Очі його поглибшали, волосся майже посивіло, рухи стали ще повільніші, обличчя має вираз кам'яної твердості. Воно нагадує морську скелю, що бачила на своєму віку багато буревіїв, і ніякі нові хвилі, ніякі вітри не здивують більше її.
— Вночі вернувся? — запитав він байдужим голосом сина.
— Вночі.
— Йшов пішки?
— До Озерян пішки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пішки.
— Сім миль волом, а милю сідлом… З Мізоча не йде машина? Зірвали… Коли-то направлять? Зірвати легко, але направити… А що ж там… у Дермані? Як семінарія?
— Закрили.
— Таки закрили, — сказав понуро Матвій. — Два роки дурили…
— Якраз бачив, як вивозили… Все вивезли… Книги, лавки, препарати. Там того було. Підвід сто…
— А куди повезли? — знову запитав старий.
— Кажуть, до кременецького ліцею…
— Та… Воно то й… Ет! Що тут казати! — не знаходив потрібного слова, — Сто літ була школа… Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди підеш? Виріс, вигнався… А як же вчителі?
— Хто його знає…
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, і через те неохоче показується на очі батька і брата.
Матвій не хотів довго розмовляти. Намірився йти до хати, але прийшов його зять, Катеринин чоловік, Микола. Приніс від старости Володькові часописи. Це високий, тонкий, побитий віспою чоловік.