Волинь

Самчук Улас Олексійович

Отакі-то дива з Володьком творяться і така-то сила науки впихається до його маленької голови, і думає він над тим безконечно, і не може ніяк у тому як слід розібратися, хотів би когось всяку всячину розпитатися, та немає кого, бо ніхто з його рідних таким не займається і нікого то так, як Володька, не цікавить.

Та не тільки книгами займається Володько, на хуторі трапляються й інші важливі події. Ось одного вечора при смерку постукався до Матвієвої хати якийсь подорожній, і всіх здивувало, що він постукав до дверей, значить, людина бувала і не наша, бо наші входять просто без стуку.

Подорожній

був високого зросту, не селянського вигляду і попросився переночувати. Матвій радо приймав кожного, не було в звичці краю цього відмовити людині даху над головою або ложки гарячої страви, особливо, коли ось таке надворі, як сьогодні, і Матвій сказав:

— Дуже просимо, пожалуйте, тільки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе по-простому, самі бачите…

Бо бачив Матвій, що його гість людина не проста і говір його не тутешній, і можна пізнати якогось чеха, чи поляка, але ніяк не руського, і для більшої певності попросив навіть пашпорт свого гостя, бо, мовляв, ви нам звініть, ми тут, бачите, самі на хуторі, а буває всіляково.

Чужинець охоче показав свій пашпорт, Матвій лише для виду поглянув на нього, нічого в тому не розібрався, але заспокоївся, приніс два околоти соломи і зробив для гостя на долівці постелю.

Говорилося при тому небагато — про се, про те, найбільше про погоду. Роздягаючись, чужинець вийняв з кишені свого годинника і положив на столі. Побачив це Володько, що сидів з Хведотом десь далеко на печі, і одразу вирішив скористати такою нагодою і подивитися на годинника зовсім зблизька, не було його і в його рідних, але він знав, що годинники існують, що їх носять пани, він бачив також великого годинника в Острозі, але зблизька ще нічого такого ніколи не бачив. і тому Володько перебрався тихенько до столу і, поки ті там старші щось говорили, він довго приглядався до того дива і дуже дивувався, як то ті малюсінькі вказівочки самі рухаються довкруги і так чудово цокотять. Йому дуже хотілося подержати таке в руках, але ніяк не відважувався. Чужинець це, мабуть, помітив, підійшов, узяв годинник і каже до Володька:

— На, мальчік, пасматрі…

Володько взяв то до рук і довго, довго розглядав його з усіх боків, а потім положив його на місце і пішов спати. Почував себе щасливим, йому здавалось, що він ще щось нове і цікаве пізнав, після довго думав, як то все зроблено, що воно само так вічно рухається.

Рано-раненько чужинець устав, намірився відходити, не хотів навіть снідати і хотів заплатити за нічліг, але Настя наробила одразу гамору:

— А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали гроші за те тільки, що людина переспала. Що ми, татари, чи погани які. На здоров'ячко вам, ідіть здорові!

Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з хлопців дав по десять копійок, як гостинця, на що вже Настя ніяк не могла перечити, лише дивувалася, що той пан має стільки грошей, і назвала його «добрим паном». Хлопці були дуже раді, що дістали таку суму грошей, і тепер кожний з них матиме за що купувати на Трійцю.

«Добрий пан» відійшов, але того ж дня приїхало до Матвія верхи аж два стражники і питали про «гасподіна високаво роста, со свєтлимі волосамі с катомкой». Матвій не второпав, що значить ота «катомка», але сказав, що такий «господін»

цієї ночї у нього ночував, а ранком пішов собі десь отуди, як Лебеді.

Стражники сердяться:

— Ех, ти глупий мужик! Вєдь его же бил германській шпіон. Ми за нім несколько днєй гонімся. Пачєму нє задержал?

— А хто його розбере, чи він шпіон, чи не шпіон. Іде собі, хай іде, проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб відмовили, пашпорт мав у повному порядку, виспався і пішов.

Стражники поїхали далі, але на хуторі довго про цю подію розмовляли. Володько довідався нове слово «шпіон», а батько йому пояснив, що є то такі люди, що по Росії нишпорять, плани знімають, усе підглядають, а потім усе то передають німцям… Володько із цього має повну голову думок.

Заходили часами до Матвія і свої люди посидіти вечорами. Особливо ті, що десь тут поблизу діло мали, чи то у млині, чи в лісі. Вечори довгі і насидітися можна вволю, і вволю наговоритися. Заходив дід Кошіль, що на місце Лісовського став ліса Таксарового стерегти. Цей до всього і чарчини не цурався, прийде, бувало, і плящину за пазухою принесе…

— І дай-бо здоровля, куме! — Хоча відомо, що Матвій чоловік «трезвий» і до чарки не скорий. Але дід Кошіль просторікує:

— А, що там ще каверзувати, пий — помреш і не пий — помреш, то краще вже пити, бодай пізнаєш життя…

Щоки в нього повні, червоні, очі блискучі, борода широка і біла, чарочку не пив, а ликав — кивне і нема, тільки смішок лишається, а сміявся з усього і дуже дрібно.

Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Біла-шева. Дуже зрадів, бо і він великий прихильник усілякого «вип'ємо, куме» і ніколи не приїжджав з порожніми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то зо два півоки в залубнях. Матвій не шанував за це цього брата.

— Такий, бачте, з нього й господар, — казав не раз, і дійсно, дядько Омелько не має щастя до господарки. Ні тобі машини якої, ні худобини порядної, що заробив, що вторгував — пропив, проїв, прогуляв. Політика, плітки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.

І ось він якраз у дуже слушний час нахопився. Кошіль весь засяяв, обнімалися, мовби один одного хотів задушити, і цілувалися так звучно, що на ціле подвір'я чути.

А увійшовши до хати, Омелько одразу заспівав:

«Ой, чарочко, чарочко медовая, З ким я тебе пить буду, молодая!»

— От це, їй-богу, молодці з вас, брате Матвію і діду Кошелю, що я вас тут знайшов, серце моє відчувало, і дай, думаю, смикну до того куркуляки. Ну, Насте, готуй що там і присідай до нас…

І Настя щось готує, і присідає, і випивають. На дворі мороз, а в хаті тепло, і гамірно, і приємно. П'ють усі, навіть кажуть пити дітям, хоча проти того дуже Матвій.

— То, знаєте, дитині вредить. Я от самий і то не можу, вип'ю чарку і вже голова болить.

— Ех, — каже Омелько, — твоя голова тільки облізти від поту потрапить, а жити вона не вміє.

— Що ж зробити. Кожний має свою голову, — каже Матвій.

— А чи чули ви, що он жиди в Мизочі кажуть? — питає Омелько.

— А що там вони кажуть? — цікавиться Кошіль.