Волинь

Самчук Улас Олексійович

Володька це захопило неймовірно, він ризикнув піти геть отуди за ліс на дорогу, що веде з Мизоча до Острога, і там побачив багато москалів, що йшли дорогою пішки, зігнувшись під дощем, мокрі, мов кури, зі своїми рушницями. До-рожиною їхав відділ вершників, на дуже гарних конях, а дороги для них вузькі, деякі вози надто широкі і зовсім не вміщаються у звичайні колії, їхали через поля, де попало — чи там засіяно, чи не засіяно.

— А, то все німець бунтує, — казав на це Матвій, коли вернулися в неділю з церкви. — Але наші як йому наложать — буде знати.

А москалі все йшли та йшли і було їх багато. Ішли на Лебеді, на Остріг,

через ліс, через Мартинову долину, на зрубі за отою долиною робили табір, там ночували, клали огні, співали. На другий день Володько вже там був, москалі відійшли, але Володько назбирав досить блискучих гудзиків, консервних бляшанок, ремінців, шнурочків, усе то дуже цінні здобутки і все то поніс додому. Придасться.

Уперто говорили про війну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять ті маневри і такі великі. Бувало, також робили іноді, але такого ще не було, щоб артилерія й кавалерія, і піхота, і всілякі там мости будували і везли ранених.

Але минула осінь, прийшла зима, а війни не було. Почали про те забувати. Життя пішло своєю чергою. На хуторі Матвія будні.

Володько мав іти цієї осені до школи. Батьки над цим говорили і радили і рішили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такі міцні, щоб міг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в Дермані поки що не годиться. Хай учиться дома» а на другу зиму вже напевно дадуть до школи.

Володькові таке ніяк не до смаку, він уже весь був у школі, школа його манила і тягла, мовби магніт.

— Там же ще менші ходять, — з плачем казав матері.

— Їм, дитино, близько, а тобі куди лізти в таку дорогу, хоч, щоб снігом замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались…

Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга і різне інше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не ходить навіть на лід, ані до млина, бо все минуле заважало. Зате почав учитися. Василеві книги пішли в рух, тепер уже букварцем одним не обмежишся. Батькова Євангелія також придалася. Стрічка за стрічкою розлущував її зміст, і все те дивувало малого надзвичайно.

Та одного разу в його руки справжні скарби попали. І то випадково. На горищі, як відомо, стоїть ота таємнича, велика матірня скриня. У ній там повно всякої всячини, доступ до неї заборонений і замкнута вона на міцний замок. Як відомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї, і вони разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василеві тоді як слід дісталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скрині, Василь це добре знає, появились нові бутлі слив'янки, і Василь уже віддавна ламає голову, як би туди краще дістатися.

Володька та скриня також дуже живо цікавила і не тому, що там ті бутлі, а зовсім чимсь іншим. Володько знає, що мама переховують там якісь стapi книжки і папери, ніхто не знає, що то за книжки і для чого вони там ховаються але вони там були, і скільки Володько не просив, скількх не молив, щоб йому то показали, мати все мала одну відповідь:

— Як підростеш — дістанеш! — І це все.

Як звичайно, в неділю батьки йдуть до церкви, а лишаються самі діти. І чого тільки тоді не видумується: і куряться цигарки з вати, і перевертається щось у коморі, і чіпається.? все заборонене. А найпаче завжди і завжди добивається до, тієї скрині. Але мати ніколи не лишала ключа від неї, і всі, Василеві намагання туди дістатися були даремні. Та одної

неділі якось так сталося, що Василь знайшов біля старої ма-тірньої спідниці дорогоцінного ключа від скрині. Радість була велика, і вони обидва з Володьком негайно подались на горище.

Успіх їх підприємства був надзвичайний, сулії слив'янки і вишняку стояли, мов дві вежі, повні і урочисті, і Василь негайно взявся до їх відкривання, але Володько цим не вдовольняється, він якось не зважає на Василя, а копається далі в скрині, і наслідки його розшуків перевершили всі його сподівання. В його руках опинилася чудова, нова книжка з баским конем на обкладинці, на якому сидить лицар в гостроверхому шоломі і стріляє з лука в якогось бородатого діда, що заліз чогось на велетенського, широчезного дуба і дуже витріщив великі очі. Під тим лицарем Володько негайно вичитав: «Биліна про багатиря Ілью Муромця і Солов'я Разбойніка».

О, як це мусить бути страшенно цікаво! Володько негайно забрав ту книжечку, забув за все інше і поцупотів униз.

І весь той день до самого вечора читав ту книгу. І прочитав її майже половину. І не зважав ані на дрібні літери, ані на чужу мову. Читав і читав, не хотів навіть їсти, забув за все на світі, а як вернулись батьки, заліз на піч і читав далі. Мати спочатку ані не здогадалася, отже, він завжди з тими книжками возиться, але її все-таки дивувало, що він там найшов таке особливе, і вона все питала:

— І що ти там таке знайшов? І чого ти там сліпаєш? Тож там тобі нічого не видно.

— Видно! Не бійтесь! — відповідав Володько і читав далі. А там у тій книзі стільки чудес, стільки пригод, стільки геройства. Богатир Ілля Муромець, що сиднем сидів тридцять три роки і не міг ходити, але потім відчув у собі велику силу, міг вирвати деревину з коренем, сам міг побити ціле басурменське військо і нарешті подолав страшного Солов'я Розбійника, що в одному лісі на семи дубах засів і пішому, і кінному той шлях загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне — дерева гнулися, коні вгрузали по коліна в землю. Але Ілля Муромець не злякався того розбійника, іде просто на нього, стріляє зі свого лука стрілою гартованою, поціляє розбійника в око і здобуває право на переїзд і на всі скарби Соловія.

І багато цікавого довідується Володько з тієї книги: про святого князя Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Києві, і про ворогів його різних — половців та печенігів, що Київ облягли, поля топтали, людей до полону брали, і коли б не Ілля Муромець, хтозна-що зробили б. І Володько всьому тому вірить, колись могли бути такі люди, то лише тепер усі стали такими малими та слабкими, а колись було то зовсім інакше.

І була це перша такого року Володькова книга, і як тільки прочитав її раз, удруге і третє, захотів щось іншого, уява його розгорілася, йому вже мало Євангелії, Псалтиря, Октоїха, він знов лізе до маминої скрині і знаходить там купу «Листів По-чаївських», а при тому «Життя Святих», преподобного Іова Залізо Почаївського, що чудеса творив, про велику священо-мученицю Катерину, що її за віру Христову мучили і звірам кидали, «Відкриття воїна із Каріота», що вмер був, його поховали, побував на різних митарствах «тамтого світу» і знов воскрес, і взагалі прочитав велику книгу «О митарствах» і довідався з неї силу-силенну всячини: коли помре людина, що її на тамтому світі чекає, за які гріхи, яка кара, кого милують, а хто піде на віки вічні в «геєну огненную».