Волинь
Шрифт:
Винахідливість тіток у цьому напрямку не має меж, і Матвій це чує, і сливе кожного ранку, але він на таке не зважає. У нього повні руки важливішої праці, та й усі не дармують, кожному хочеться вийти скорше «з того западенного гайдеру», а що вже до Насті, так та їдьмом «його» їсть, що він виволік її осюди на муки пекельні. А тому на нововизначених десятинах городів, уздовж, по обох боках шляху, зазеленіли грядки, зійшла городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не днями, а годинами, а до того оранка, сіянка, кошанка, рубання дерева, тесання, воження гною…
Матвієва родина вся як є від світання до смеркання в роботі. Навіть
А Матвій вирішив будуватись не на тому занедбаному городі під самим селом, що його виміняв у Титка, не буде він тиснутись на тій десятинці і все з усього поля туди звозити, краще він побудується на головному своєму «участку» посередині, над шляхом. До речі, і не є то так далеко від решти сусідів, але що йому ті сусіди, от хіба до води трохи далі, бо треба їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвій і з цим собі дасть раду. Викопає отам в долині колодязя і буде вода.
І почав він одразу звозити туди дерево, камінь та цеглу, і почав копати фундамент вісімнадцять аршинів довгий та вісім широкий з наміром наперед хлів звести, щоб у першу чергу худобу під стріху взяти, а потім щось і для себе злабудати. Матвій як Матвій, чоло його не висихає від поту, руки його нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах ціла, як купа багна, — від поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сході сонця, як він вештається на тій своїй ділянці, як він знов садить ті щепи (дещо привіз з Лебедщини), як він копає ті фундаменти, як він кремсає той камінь, як він теше підвали, платви, крокви, стовпи, довбає кані, робить чопи, збиває, ставить, рихтує. І все самий, і завжди невпинно, бо де його тепер візьмеш робітника та й за віщо. Одних мулярів мусів узяти, бо ж сам такого муру не зведе за одно літо. А Василь, а Катерина — як не у полі, то тут же глину місять, тачками камінь підвозять, ями копають.
Скорше, скорше з тієї «панської хати», скорше з того пекла, з отого бруду, крику й метушні. Настя вже навіть не тошніє, у неї нема більше слів, їй тут нічого не подобається — і повітря смердить, і дощі повсякчас, і холоднеча неймовірна, і церква якась маленька, дерев'яна, з одним попом і дяком, і криниця бозна-де, і що то, людоньки, за криниця — багно не криниця, до неї не дійдеш, не доїдеш, а треба по коліна в багнюку залізти, доки тієї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та пашею, та збіжжям — нема навіть слова, щоб виказати.
Найблагішу частину вибрав собі Володько і був з того цілком вдоволений. Він пасе свої «три хвостяки» отам на паринині, поки ще її не заорали, — Рябу, Гніду і теличку — на росу і пополудні, а в перерві обідній має свій вільний час, якщо його не пішлють кудись грядки полоти або нести батькові на будову воду та полуденок.
Має він безліч свого зайняття. По-перше, знайомство з усіма, як мати каже, з дітворою, по-друге, обслідування цілого двору, будинків, горищ, льохів, стаєнь, повіток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору, молотарки, нарешті городів, сусідських гаїв, довколишніх лісів.
Ледве встає сонце, а його вже будять. Ніхто його особливо не миє, ніхто не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо тепер. І чи промимрив той «Отче наш», а чи й ні, і чи лемензнув що там, а чи й без того, зовсім заспаний і розчухраний, жене він ті свої хвостяки, а в голові у нього повно всілякої
На полі просторо, але не для Володька. Володьків простір від межі Никифора Ет-Тоя до межі Івана Кушки. Там овес і там овес, і туди не сміє залізти корова, і туди не сміє. А тут кортить і помріяти, і поспівати, і пострибати, і кудись відвинутись, і в озерці з позакачуваними штанями польопатись, і багато іншого кортить, та гай-гай! Щастя ще ті жидочки — Мошко та Іцько, дуже славні, спокійні, несміливі хлопці, що дуже пильно пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже повільна, тяжка, черевата, має обламані ратиці і обидва роги, обірваного хвоста і дуже обдряпана. Мошко й Іцько не мають свого пасовиська, вони пасуть сьогодні там, завтра деінде, їх часто звідкільсь виганяють, але ось вони дісталися на Матвієве і тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку Володько, Мошко й Іцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
— Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме відповідає:
— Паси, паси! Ми і так скоро будемо це заорювати… Хоч не можна це пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, він має на це свої розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив, і це його дуже інтригує.
— Покажи-но ту свою книжку, — просить Володько. Мошко охоче і гордо показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки і питає:
— Що ти тут учиш?
— «Лісіца і Ворона», — відповідає Мошко. Володько знаходить «лісіцу і ворону» і вголос, по складах, прочитує:
— «Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь, позавтракать, било, совсем уж собралась, да прізадумалась».
Володькові байка подобається, і він швидко вивчає її напам'ять, щоб одного разу здивувати своїх слухачів у дворі.
Володько, Мошко й Іцько — приятелі. Мошко розпитує Володька про Дермань, а сам оповідає про дуже велике містечко Шумське. Володько оповідає так про Дермань, що він виходить ще більшим, ніж Шумське, бо там є така велика церква і така велика школа, що ніде в світі, навіть в Острозі, нема більшої. Мошко перехилить округлу, зі шрамом на чолі, голову, приплющить одне око і дуже уважно слухає, а менший, Іцько стоїть на своєму місці перед коровою і лише здалека позиркує.
І як тільки сонце підійметься отак, що треба за ним задирати голову, Володько знає, що вже можна гнати «товар з роси». І робить він це дуже охоче, значно охотніше, ніж «гнати на росу». По-перше, йому вже захотілося порядно їсти і на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим куснем чорного хліба, по-друге, сьогодні в нього на порядку денному обслідування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами і що саме так гарно зеленіє і цвіте. Можливо, там є щось дуже цікаве, а до того там цвітуть дикі яблуні, черешні, кущі калини, дерева черемхи. Там також розвиваються гарні липи з молодими пагінками, що з них можна дерти лико, плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.