Волинь
Шрифт:
Часом у неділю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту «погань», якої колись «терпіти не міг», і розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило, ціна кругла на пашню пішла, сипнемо пудами зерна і заплатимо готівкою — на ось, мовляв, на стіл купу тисячок, зібраних нами на наших ланах.
Бабам та рада «по нутру». Їх гордість господинь досягла найвищого місця. Чоловіків нема… Дарма! Вся честь на них ляже. Ті «кров лили», а ці землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде ціле життя чоловікам «у вічі цвіркати».
По двох неділях вернувся від окопів басиль. Чорний, з опаленою на носі шкірою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його, як там йому поводилось, але Василь
— От другий раз сам підеш і побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним хлібом, — не бійсь, не захочеш танцювати.
Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лісі. Заробив чотирнадцять рублів, але додому тільки половину приніс. Все на харчі пішло, бо «казьонного» мало.
Дома озимина вже зібрана. Треба набивати грабки під ячмінь та овес. По полях їздять інженерні щось міряють. Кажуть, і тут будуть копати окопи.
Шлях став дуже гамірним. День і ніч зо сходу і заходу їхали підводи. З заходу «галиціяни», зо сходу київці, подільці. Цих гнали «до окопів» на цілі місяці. З'явилися якісь чужі жовті, косоокі люди. Привезли юрби китайців, татарів, киргизів. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча сила. На сотні кілометрів у ширину розгорнулася праця — закріплення запілля. Здовж Ікви рили глибоченні викопи, клали дерев'яні дороги, робили мости.
По дорогах, по селах, на полях і лісах безконечні біженецькі табори. Звідки вони? Де тих людей стільки набралося? Сірі, понурі, заклопотані, перелякані. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над лісами дим здіймається. Під кожною деревиною, ніби комахи, метушаться змоклі люди. По полях блукає худоба. Расові, виплекані дбайливо господинею, корови падали серед дороги і ніякі скарги, благання і плачі не в силі були звести їх на ноги.
Все посувалося далі на схід. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться навали людей. Безконечні потяги везли «гарматне м'ясо». Дорогами сотні верстов гнали отари сірих степових волів «на порції». Прищулені «солдатіки-нєхлюдкі» у подертих шинелях день по день підганяють худобу, пасуть, де попало, на селянських полях.
А фронт все ближче підсувався до границь велетенської імперії. У запіллю безлад і сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але все-таки гнулася, трощилась лінія фронту і якась неймовірна сила своєю дужою долонею свавільно відгортала багатомільйонну армію з її володінь.
І дивувалися люди тій потусторонній силі. Хто там? Яка Божа кара? Що вони, зі сталі куті, безсмертні? Як виглядає той могутній борець, що гне карк непереможному велетневі?
Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком ці питання. Хведот. Що йому? Він приймає усі події — дні, ночі, години — просто, безпосередньо, без впливу власної на це волі і без спротиву. Але Володько… Цей виходить на поле, зжате житнисько, що на ньому засівалося висипане зерно (батько не вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригірка на шлях, всіяний возами, худобою, людьми, і дума його, мов молодий орел, знімається над усім — високо, високо, щоб звідтіль з недосяжної головокружної висоти обняти страшну, небувалу дію, що відограється на його очах. І він не нарікає на час. Ні. Навпаки. Йому здається, що тільки йому судилося бачити драму, якої відгуки лунатимуть у майбутньому цілі віки, тисячоліття. Йому здається також, що всі ті люди там на шляху, там на двірцях, там на залізницях і нарешті, там — на грані життя і смерті, де впадають» брати, батьки, — що всі вони навмисне створені для нього, для його цікавості, для його ненаситнього бажання великих переживань.
Він ніколи не чує себе малим, сільським хлопчиною у подертих штанцятах. Ні. Ні. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Він чує себе володарем цього всього.
Гур! Гур-гур! Земля на сотні кілометрів тремтить від говору сталевих потвор.
І мало було «оцього навкруги». Це до огиди мало. «Руская победоносная армія», перед якою ще недавно схиляв у пошані чоло, стала так знайомою, сірою і навіть не «грандіозною», як стара обридла кімната. Хотілося пізнати далі туди «за фронт». Хто там? Уявляв собі «тамтих» вояків, старшин. Уявляв собі їх одяги, їх обличчя. Хотів знати, чи і вони вміють так само думати, бути такими великими й блискучими «офіцерами» з такими чортячо-гордими виразами, як «наші». Бачив речі тих вояків і кожну з них оглядав, як надзвичайну дивовижу. «Не така, як у наших». Може, ліпша, а може, гірша. Спочатку була безперечно гірша. «Наша» ліпша. Після вкрався сумнів. І разом з тим сумнівом зменшилась сила, велич, вартість «свого».
Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бік, людська комердяка. Дивився на неї без страху, без співчуття — з погордою. Не було на ній ні порядної «шинелі», ні чобіт. Черевики з обмотками, якась каптурка на голові.
Іноді хотів уявити собі тих у черевиках з обмотками, у смішних каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять автами.
О, тоді вони, напевно, не такі вбогі. Тоді вони, хто знає… Може, вони тоді також вояки, що потраплять стріляти і навіть «бити рускіх».
Ах, як цікаво, як неймовірно цікаво.
Знов «набор». Одного сіруватого ранку, коли небо нагадувало наолієний папір, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвія Стратон і Кузьма.
— Ну, дядьку Матвію… Вже і ми йдемо…
Матвій бачить, що шкоруплі жовтаві Стратонові уста тремтять. Очі його вогкі, прищуплені, і від них, мов проміння, розсипаються тоненькі пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто супляться і натискаються на ями-очниці.
— Все одно «помірать», — витиснув скупі, відчаєні слова Кузьма — Раз чи два, тепер чи завтра… Все одно «помірать» прийдеться…
Цим Кузьма ніби підбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашніша смерть, але раз «все одно помірать», то чого і її клятущої боятися.
Меткій підняв незграбно ліву руку і положив шорстку долоню на чоло.
— Так тепер зовсім сам буду… — сказав він.
— Ах! Скільки людей… — кинув Стратон, хоча він добре розумів, що значить «сам». Розумів, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто і неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землі господарів. Ось ті руки, заковзані чепігою, косою, ціпилном, які вже форму особливу мають, які оковані якоюсь особливою крицею, ці руки мають, може, назавжди, відорватись від своїх речей і брати «вінтовку». Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно візьме такий Стратон «ту западенну люшню», цупко затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дітвак чи п'яниця до землі, приплющивши ліве з прясками око. Він сам здивується що та «проклята люшня» — раз, другий, третій і бахне. Його налякає смертельно розквоктаний «знаряд», який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавічать, «дум-дум», зацьвьогають, як по шнурі, скорострільні кульки. І тоді забуде він — не зовсім, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влізе в уста матюк.
«Котьолок» відучить від окремого «свого». Страх перед смертю наїжить його зовнішність і його уста, очі, зморшки чола стратять лагідність, скриту доброту… І тоді не стане Стратона Булія, а лишиться «москаль».
Матвій лишається на хуторах «сам». Сам з тих, що йшли колись з ним в одній лаві завойовників землі. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лишається, мов обтятий від пасинків стовбур, Хома Ет-тоє. Бо другий син його — «моя кров», ет-тоє, якому хотів майстерство в руки дати і вчив «на коваля», також «пішов. Забрали його в кінноту.