Волинь
Шрифт:
— А де ж ти нарвала стільки? — нарешті вирвалось у нього щось подібне на запит.
— Там! — тикнула рукою на пригірок Ганка. — Там їх стільки, що Господи… Я занесу учительці…
— Учительці? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Ні. Я-то знайшов. Були якісь під ногами, але я, Ганко, хотів гарних, великих, отаких, як оця твоя, зібрати. Йшов і ось найшов… Там озеро…
Ганка глянула в долину і кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся має від вітру над її очима.
— Умгу! — сказала вона. — А хоч, то я дам тобі цю квіточку? Може, назбираєш ще таких… Ти ж знаєш цю долину?
— Ще
При цьому показав шрамик на чолі.
— Бачиш? Це від каміння. Як мазнув, зволоч… Але й я його цільнув… Аж підскочив і сів. Ха-ха-ха! Як сніп звалився, їй-богу!.. Ми пасли, знаєш, отам… Там за лісом. Там наші поля. Я, Німий і Хведько з Ільком. На нас напало… Ну… зо дванадцятеро… О, так. Дванадцятеро напевно було. На Німого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав… Ах, коли б ти тільки бачила… Ех, як почав їм мастити… Але до них на поміч підбігли ще і один як цільнув камінчиком… Так просто й поставив мені отут печатку.
— А боліло?… — запитала Ганка, широко дивлячись на нього…
— Ееет! — махнув він рукою. — Ми ще не так билися. Ми восени порішили віддячити їм… Як піймали удвох з Німим одного постолячника… Я мав отаку довгу «піку» з вільхи. Збив на цорупалок… Кров'ю вмив його…
— Ото! — похитнула головою Ганка.
Цю останню історію Володько видумав. Навіть не видумав. Щось подібне оповідав йому Трохимів Антін. Але нащо і чому він бреше? Він зловив себе на брехні і виразно почервонів. Одначе в той самий мент сам повірив у свою брехню.
Ганка витягнула зі свого пучка ту найбільшу, на яку Володько вказав, квітку.
— Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?… Володько подивився байдуже.
— Все одно, яку… Але тільки одну? Що я з нею буду робити?
— Назбираєш ще! — майже викрикнула Ганка. — От який ти ледачий… — і засміялася. Володько зауважив також її зуби. Рівні і білі. Узута вона у великі з широкими халявами чоботи.
— Тобі, Ганко, треба, щоб купили черевики… — зненацька сказав він.
Вона кинула погляд на свої чоботи…
— Хто мені купить? Тата забрали і, може, вб'ють, а дід не хочуть. Кажуть, грошей нема. Але чекай… Побачиш, які я матиму черевики вліті…
Далі Володько оповідає, як він з Німим минулої весни на отих он дубах шулічі кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шуліки хижі птахи. Як злетить на людину, очі може виклювати. А що ж… Але він не дурний з голими руками лізти. Він узяв собі в Німого ремінного нагая, за пояс застромив ніж тесак і тоді підлазь, коли хоч.
Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лісу шукати доброї берези на сік. У дерманських лісах нема беріз, а на чуже — не те щоб боялися… Не хотіли мати клопоту… Ну його… Так він і каже: «Німий! А прорубай-но зарубину в клені. З клена також добрий сік». Німий рубає, розмахав сокирою і саме, як на тоте, підлазить Хведот. Німий розмахнув узад сокиру і як пальосие Хведота. Просто в зуби…
— Ах! — скрикує Ганка. — І не зарубав?…
— Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув… Геть-чисто губи розм'якшив…
Далі Володько згадує кілька геройських випадків з війни з угорщанами… Скрізь Володько герой, скрізь хоробрий, скрізь перший…
Але Ганка вірить. Чому б їй дійсно
А Фон-халєра підбіг до Володька. То ти, каже, його пхнув і він попав ногою в петельку.
— Брешеш! Я його не пхав! Він сам, шалапут дурний, вліз у петельку.
— Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобі наклав?.. — і замахнувся на Володька.
А Володько як підскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А Антон, що любив такі видовиська, на ціле горло репетує: бий! бий! бий Гарбузу! Ну й було сміху…
Це ж Ганка на власні очі бачила.
Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небі. Володьку! Вже час до школи.
Бігли під гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Сині очі такі ж, як і небо. Піт на чолі, на носі… Фу!.. Скільки не втирай рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочівки.
Прибігли до школи. Увійшли разом. Очі всіх дітей направлені на Володька і Ганку. Учителька серед класу стоїть і сміється. Вона щойно роздала дітям старі часописи, пуделка з пасти та коробки від пушок, як нагороду за квітки. Всі раді, всі вдоволені.
На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води…
А Володько з Ганкою стоять коло порога, і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих ветхозавітних картинах на стінах, по помосту…
— Ааа! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.
— Ха-ха-ха! — регоче дітвора.
— А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.
— Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.
Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.
По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати, і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивування.