"Володар Всесвіту"
Шрифт:
Отже, Харвуд не збрехав. Він справді виявив ультразвукові пристрої і знешкодив «пекельну машину». Оці заглибини — не що інше, як заново забетоновані канавки, де колись проходили проводи до міни.
Інженер витяг з кишені медальйон професора Вагнера, розкрив його, уважно подивився на свищик.
«Пекельна машина», безперечно, лишилася замурованою в фундаменті інтегратора. Видобути її звідти не просто, та навряд чи й потрібно: якщо перетнути всі підвідні дроти, по яких міг би надійти струм, вона стає зовсім нешкідливою.
А коли — не всі? А коли Вагнер влаштував ще десь хоча
«Тоді — кінець!» У Щеглова по спині пробіг неприємний холодок.
Інженер давно вийшов з того віку, коли рискують своїм життям без потреби. Зазнавши щастя, сьорбнувши лиха, він не хотів розлучатися з білим світом і добре усвідомлював, що проти хитрого й підступного ворога теж треба діяти обережно й хитро.
Зрештою, він погодився на пропозицію Харвуда, щоб боротися і здобути перемогу навіть ціною власного життя. Коли міну не знешкоджено, то насамперед буде зруйновано оцей інтегратор, який в руках у Харвуда може завдати людям неймовірного лиха…
Різким рухом Щеглов приклав до губів свищика, дмухнув у нього щосили… і, перечекавши кілька секунд, зітхнув з полегшенням.
Тепер інженер відчув, що Харвуд таки сильний ворог і зламати його буде нелегко!
Петерсон зайшов до лабораторії рівно о дев'ятій, невиразно промимрив привітання, тицьнув у руки Щеглова бутерброд:
— Їжте.
— Тсенкю, дякую! — інженер сів на стіл і почав їсти, позираючи на Джека своїми холодними сірими очима.
Незважаючи на втому, у Щеглова був чудовий настрій: вдалося знайти одну з вад головного інтегратора. Цікаво, чи помітить її Петерсон?
— Ні, там я вже перевірив. Черговий каскад. Так і є, проминув!
— Послухайте, любий: я звідси бачу, що індикатор танцює, мов скажений. Невже ви не догадуєтесь, що цей контур розладнався?
Петерсон шарпнувся, ще раз перевірив покази приладів, і його одутле обличчя враз набуло бурякового кольору:
— Дякую. Але чи не хочете ви податися звідси під три чорти?
— Ні, — Щеглов поквапно ковтнув останній шматок бутерброда і підійшов до інтегратора. — Ви ж знаєте, що одному тут не впоратися. Я вам допоможу.
Коли розладнується коливний контур, та ще й у складній апаратурі, налагодити його не так просто. З цим вузлом Щеглов і Петерсон морочилися годин п'ять. Нарешті, десь коло третьої ввімкнули головний інтегратор.
Лише на єдину мить блиснула і одразу ж потьмяніла зелена лінія на екрані. Але й це був чималий успіх.
Вже далеко лагіднішим тоном Петерсон сказав:
— Ходімте обідати, містер Чеклофф.
— То що ж — ходімо.
Втомлені й задоволені, — кожен по-своєму, — вони вийшли з лабораторії і спустилися на перший поверх. Оце й була їхня дозволена траса, їхній «життєвий простір»: лабораторія і колишній кабінет Харвуда на другому поверсі та спальня й їдальня — на першому. Заборонялося переступати за червоні лінії, завбачливо прокреслені впоперек кожного коридора. Хоч-не-хоч, а доводилося скорятися. Першого ж дня Харвуд показав кожному з «помічників» дуже повчальний, як він висловився, фокус: простягнуту за червону лінію палицю негайно розтрощувала куля. Тільки зовнішні двері й не мали електричного захисту,
До лабораторного корпусу, крім Харвуда, ще мав право заходити мовчазний, непривітний кухар-китаєць. Петерсон і Щеглов не любили його: він смачно готував і вправно подавав їжу, проте мав дуже неприємну звичку стовбичити біля стола і не моргаючи дивитися на обох зразу своїми байдужими невиразними очима, його намагалися просто не помічати, як не помічають чогось неприємного, але обов'язкового.
Ось і сьогодні: Щеглов, коли з'явився кухар, відповів на його уклін мовчазним кивком голови й схилився над книжкою. Петерсон зробив те саме, але раптом, згадавши щось, запитав:
— Скажіть, де Гаррі Блеквел?
Китаєць знизав плечима.
— Високий, худорлявий, світловолосий, — пояснив Петерсон. — Він працював два місяці тому в оцій лабораторії разом зі мною.
Китаєць, здавалося, почав щось пригадувати, але потім знову повторив свій жест.
— Осел! — промимрив Петерсон.
Кухар і не поворухнувся. Але коли Щеглов потягнувся за мінеральною водою, китаєць, як завжди, попередив його рух: схопив склянку й пляшку, щоб налити. Однак його рука чомусь здригнулась, і на штани інженера бризнуло кілька краплин води.
— Пробачте, містер! — китаєць дуже злякався, вихопив серветку, почав витирати Щеглову руки.
— Ой, облиште! — незадоволено сказав інженер. Лакеїв він не терпів.
— Пробачте, пробачте, містер!
…І раптом Щеглов відчув на своїй долоні щось важке, металеве. Він позирнув і не повірив очам: патрони до його пістолета! Шість штук — комплект!
Китаєць стояв за спиною Петерсона, — такий же байдужий, мовчазний. Тільки на єдину мить його очі блиснули радісно, лукаво та на губах промайнула тепла і щира посмішка.
Розділ XVI
МІ-ХА-ЛО
Довгий вузький ствол гармати, добре замаскованої гіллям і травою, повільно пересувається зліва направо. А в улоговині, за якихось сто метрів, — також праворуч, — по тимчасовому містку через болото переповзає великий плямистозелений бронетранспортер.
Лишилося подати сигнал, і американський термітний снаряд, вилетівши з американської протитанкової гармати, прониже американську броню й викурить з бронетранспортера тих кількох, які в цю мить заклякли біля кулеметів і тривожно позирають на ворожі їм буйні хащі.
Але сигналу все не було…
Смаглявий юнак-наводчик докірливо й благально дивиться на командира, а той, не одриваючи погляду від бінокля, заперечливо хитає головою:
— Ні, ні, Чен! Не можна!.. — командирові, певно, теж кортить підпалити оцей бронетранспортер, але є щось вище, важливіше, що змушує стримати порив. — Не маю права, Чен!
Юнак ображено закопилив товсті, по-дитячому рожеві губи, але глянув на годинник і зойкнув:
— Дванадцята!.. Що передати?
— Все гаразд. Один — на Грінхауз. Звідти — нічого. Примостившись на скриньці радіостанції, юнак почав квапливо шифрувати зведення.