Ворошиловград
Шрифт:
Удень я знову телефонував Кочі. Ніхто не відповідав. Може, він помер, подумав я. Причому подумав із надією.
Ввечері ми сиділи з Льоліком у себе вдома, на кухні.
– Слухай, – раптом почав він, – може, не поїдемо? Може, зателефонуєш їм ще раз?
– Льоша, – відповів я твердо, – ми їдемо всього на день. У неділю будемо вдома. Не парся.
– Ти сам не парся, – сказав на це Льолік.
– Добре, – погодився я.
Хоча що доброго? Мені тридцять три роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну
Парковка була порожня, і виглядали ми на ній підозріло. Боря запізнювався. Я пропонував їхати, але Льолік опирався, ходив до супермаркету по каву з автомата, встиг познайомитись із охоронцями, які тут і жили – під великим освітленим супермаркетом. У ранковому повітрі жовто підсвічувались вітрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сів на мілину. Час від часу парковкою перебігали псячі зграї, недовірливо принюхуючись до мокрого асфальту і задираючи голови до ранкового сонця. Льолік розлігся на водійському кріслі, палив одну за одною сигарети і нервово хапався за мобло, видзвонюючи брата. Вони останнім часом узагалі часто зідзвонювались, нервово щось виговорюючи й постійно сварячись. Ніби не довіряли один одному. Льолік ще раз бігав до автомата з кавою, повернувшись, вилив її собі на костюм, старанно витирав плями вологими серветками і проклинав брата за непунктуальність. З Льоліком завжди так – улітку він пітнів, узимку мерз, за кермом йому було незручно і в костюмі він почувався невпевнено. Брат його напружував і втягував у сумнівну ситуацію. Я радив йому не вкладатись, проте Льолік не слухався, можливість легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Мені лишалось поблажливо спостерігати за цими його спробами фінансових махінацій, тішачись, що не дозволив їм і себе втягнути в підозрілу затію. Я теж сходив по каву, поговорив з охоронцями, погодував псів чипсами. Потрібно було їхати. Але без брата Льолік їхати не міг.
Він вибіг із-за рогу, розпачливо озираючись і відганяючи від себе псів. Льолік засигналив, Боря помітив нас і побіг до машини. Пси бігли слідом, підібгавши рвані хвости. Відчинив задні дверцята, застрибнув досередини. Був у костюмі й зеленій, доволі пом’ятій сорочці.
– Боря, – сказав Льолік, – шо за хуй?
– Блядь, Льоша, – відповів на це Болік, – нічого мені не кажи.
Привітавшись і зі мною теж, Болік дістав із кишені піджака кілька дисків.
– Що це? – запитав я.
– Я музики нам записав, – пояснив Болік. – Щоб дорогою слухати.
– Та в мене свій плеєр є, – відповів я.
– Нічого, ми з Льошею послухаємо.
Льоша у відповідь скривився.
– Льолік, – засміявся я. – За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?
– Нічого він не вирішує, – ображено мовив Льолік.
– Що хоч за музика? – поцікавився я.
– Паркер.
– І все?
– Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, – пояснив Болік.
– Мудак, – сказав на це Льолік, і ми поїхали.
Від музики «фольксваген» здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев’яною палицею. Боря, сидячи позаду,
Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м’яч.
– Заправитись потрібно, – сказав Льолік.
– Скоро буде заправка, – відповів я.
– І випити чого-небудь, – подав голос Болік.
– Антифризу, – запропонував йому брат.
На заправці ми з Борею пішли до магазину взяти кави.
Доки Льолік заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кілька пластикових столиків. За металевою сіткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очі, роз’їдаючи сітківку. На стоянці тіснились кілька фур, водії, очевидно, відсипались. Боря підійшов до крайнього столика, взяв пластиковий стілець, протер його серветкою, обережно сів. Я теж сів. Незабаром підійшов Льолік.
– Нормально, – сказав, – можемо їхати. Скільки нам ще?
– Кілометрів двісті, – відповів я. – За пару годин доїдемо.
– Що слухаєш? – запитав Льолік, показуючи на плеєр, який я поклав на стіл.
– Усе підряд, – відповів я йому. – Чому собі такий не купиш?
– У мене в машині програвач.
– Ось і слухаєш, що тобі брат запише.
– Я йому нормальну музику пишу, – образився Болік.
– Я радіо слухаю, – від себе додав Льоша.
– Я би на твоєму місці не довіряв його музичним смакам, – кинув я Льоліку. – Потрібно слухати музику, яку любиш.
– Та ладно, Германе, – не погодився Болік. – Треба довіряти один одному. Правда, Льоша?
– Угу, – невпевнено мовив Льолік.
– Добре, – сказав я, – мені все одно. Слухайте, що хочете.
– Ти, Германе, занадто недовірливий, – додав Болік. – Не довіряєш партнерам. Так не можна. Але все одно – на нас ти завжди можеш покластися. Куди ми хоч їдемо?
– Додому, – відповів я. – Довірся мені.
Краще дістатись туди раніше, подумав. Тим більш ніхто не знає, наскільки ми там застрягнемо.
Боря підсовував мені диски Паркера. Я слухняно ставив їх один за одним. Паркер рвав повітря своїм альтом. Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав крізь мундштук, видмухував золоте полум’я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз’ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди. Прослухані диски я кидав до свого пошарпаного шкіряного рюкзака. За годину ми в’їхали до найближчого містечка. Минули центр, вискочили на міст і втрапили до автотранспортної пригоди.