Вождь справедливих
Шрифт:
Перебираючи в пам’яті неповторний набір чудес, які могли б увільнити його від розмови з учителькою, Богдан раптом почув своє прізвище.
— Ліпко, візьми зошит і йди сюди…
Витягши з ранця товстий зошит, Богдан рушив назустріч лихій долі.
— Що ти мені даєш? Це ж зошит з математики…
Хлопець здивовано знизав плечима.
— Справді, з математики. Мабуть, я помилився.
Неквапом повернувся до парти. Зрештою, поспішати не було чого. Клас уже відчував — щось назріває. Чудовий хлопець цей Ліпка, не те
— Ну, знайшов зошит?
— Був, а зараз нема. Ще ж на перерві я тримав його в руках, Казик може підтвердити, я йому показував, бо все переписав начисто, і зошит був як лялечка.
— Врубелю, що сталося з зошитом Ліпки?
Казик устав, мило вклонився і, не змигнувши оком, мовив:
— Ніякого зошита він мені не показував. Він щось переплутав… може, то був хтось інший?
«Мститься за горище, за ті двері, — спокійно подумав Богдан. — От люди, ніякої тобі кмітливості… навіть збрехати до пуття не можуть».
— Я показував йому, але він весь час якийсь замислений, ніби хворий. Я ще тоді сказав йому, що в нього дуже поганий вигляд, що йому треба піти до лікаря. Пам’ятаєш, Врубелю, я тобі так казав?
Вчителька нетерпляче махнула рукою. Вона на мить заплющила очі, і Богдан зрозумів — катування тільки починається. Коли Бродзіцька заплющувала очі, це означало, що вона зараз поставить дуже підступне запитання.
— Що ти можеш сказати про «Фрашки» Кохановського? [1]
1
Кохановський Ян(1530–1584) — видатний польський поет епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури. «Фрашки» (букв. «жарти», «дрібнички») — короткі вірші здебільша жартівливого, а часом і філософсько-моралізаторського характеру.
— Вибачте, будь ласка, про що?
Бродзіцька підійшла до дошки й написала великими літерами: «Фрашки» Яна Кохановського.
— Прочитав?
— Прочитав…
— Я слухаю.
Якийсь час у класі панує цілковита тиша. Потім то тут, то там чується шепотіння, хтось хихикає. Богдан намагається використати цей гомін, що дедалі наростає. Копнувши Ягелла в ногу, він цідить крізь зуби:
— Чуєш? «Фрашки»… Кохановський, скажи щось, скажи! Отакий із тебе письменник?!
На хвильку Ягелло залишив клас. Принаймні так учинив його дух. І то не просто так. Як приємно витати в піднебессі і з безпечної високості спостерігати за жалюгідним Богданом! Вчора той хотів стягти «письменника» з надхмарних висот, а сьогодні «письменник» приглядається до цього незграбного створіння, яке скривилося, ніби стоїть перед катом.
— Я слухаю. — Бродзіцька нагадує, що спектакль іще не скінчився.
— Кохановський писав фрашки…
— Ти певен?
«Дурне запитання, — заперечує подумки Богдан, — зроду нічого певного не бувало. Часом здається, ніби так, а потім бачиш дулю з маком».
— Він писав… різне писав… про попа і про Балду.
— Ти не зміг би це якось докладніше схарактеризувати?
— І ще він написав «Свєнтоянські пісні…»
— Це ж не фрашки…
— Ні? — Богдан щиро засмучений. — Хоч це й не фрашки, але вони мені щиро сподобалися…
— Ти читав?
— Здається, читав, але, мабуть, дуже давно…
Бродзіцька знімає окуляри, хустинкою протирає скельця. Вона дивиться на Богдана трохи сльозавими очима, ніби починає плакати, але в її голосі бринить якась весела нотка.
— Ти, мабуть, думаєш, що я поставлю тобі двійку?
— Правду кажучи, пані вчителько, я саме так і подумав, — зітхає Богдан.
— Але я не поставлю тобі двійки… отримуй двійку з мінусом.
Класом прокочується ярмарковий гомін. Бродзіцька ляскає лінійкою по столу; коли гомін трохи вщухає, незворушним голосом озивається Лясковський:
— Така відповідь — це не фрашка, це справжня липка!..
І з цієї миті Богдан перестав думати про Кохановського, про Бродзіцьку, про двійку з мінусом і про всі інші двійки, що їх отримав останнім часом. Зникли всі проблеми, відсунулися в тінь усі постаті, крім однієї — Лясковського. Богдан заплющив очі і зразу побачив пречудові картини. Лясковський — мураха. Ця мураха біжить по парті, хутенько перебирає тонесенькими ніжками, забивається в якусь шпарину, а Богдан підганяє її паличкою, перевертає на спину… ніжки безпорадно мелють повітря…
Лясковський — муха. Богдан тримає її в жмені. Муха вмирає з переляку. Але це — надто розкішна смерть. Богдан вкидає муху в пляшку, затикає пляшку корком. Чути благальне дзижчання: «Випусти мене, Ліпко, будь милосердний… втопи мене краще в маслянці, тільки не дай сконати з голоду».
Лясковський — тарган… Ні, таргана не буде. Лунає дзвоник, неповторному фільмові кінець. Треба порозмовляти з живим Лясковським. Богдан вискакує з-за парти, мчить до смертельного ворога, але смертельний ворог вирішив ухилитися від приємної зустрічі. Летять на підлогу перевернутий стілець, кошик для сміття…
— Стій, гемонське поріддя, дай я тебе приголублю, мавпяча пико!
Мавпяча пика диким стрибком вискакує з класу, влітає в юрбу учнів, ліктями торує собі дорогу і рветься до рятівних дверей, до виходу на подвір’я.
Богдан круто завертає, хоче вискочити навперейми і… різко натискає на всі гальма. Марно. Катастрофа! На підлозі сидить отетерілий Циркуль, учитель математики. Трясе головою, тре коліно. Богдан щось мимрить, здається, він вибачається, але ніби на якомусь африканському діалекті. Звучить це приблизно так: