Врятований
Шрифт:
— Півпляшки.
— Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв’язку.
Кінсбі перемінив позу — сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.
— Простирадло, здається, тонке занадто, — пояснив він свої дії.
— Ґі також не товста, — сказав Саґара, знімаючи свою. — Візьми.
— І мою, — Уеле скинув верхній одяг.
— Мабуть, більше не треба, — сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. — Тут таки холодно.
Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести
— Я чомусь все думаю, — тихо сказав Хаас, — і не можу припинити… він також їв… оте?
— А чому це тебе обходить? — огризнувся Уеле.
Саґара зітхнув.
— Жоден з нас, — сказав він, — не знає, що таке справжній голод. Не піст, що ми беремо його з власної волі і знаємо, коли він закінчиться — а голод, від якого нема порятунку. Це пекельні муки за життя. І я раджу вам щиро, як ваш духовний батько… Ні, я вам наказую як офіцер: ніколи не торкайтеся цієї теми з місцевими. Ні з ким. Ні за яких обставин. Вакатта?
— Так, — озвалися всі майже водночас.
— Але… я просто… — Хаас потер потилицю. — Я чув, що людина, яка хоча б раз у житті спробувала, вона вже не зможе від цього відмовитися.
— Маячня, — сказав Коннор. — Навіть бакула не викликає такої пристрасті з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м’ясі щось особливе. М’ясо як м’ясо.
— Ти так впевнено це кажеш… — вишкірився Пацек.
— Навіть якщо припустити, — сказав Саґара, — що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак… Вона не може бути чимось більшим від будь-якої іншої вишуканої їжі. Згадайте собі найсмачнішу страву у своєму житті — і спитайте себе, чи ви ладні вбивати заради неї. Оце і все.
— Мої предки були людожери, — сказав Уеле. — Давно, на Старій Землі. Їли людей через те, що на їхніх островах бракувало тварин. Місіонери навчили їх слова Божого і тваринництва — і вони покинули той звичай.
— Здається, там не тільки Божим словом відучали від дурної звички, — сказав Пацек. — Там трохи куль додавали, га?
— Не без того, — спокійно погодився Уеле.
— На тих островах, звідки родом мої предки, — сказав Саґара, — є страва, яку готують з риби фуґу. Риба ця містить отруту, яка у мізерних дозах викликає дуже приємне оніміння всього тіла. Але якщо кухар буде хоч трохи недбалий, якщо він погано обробить ту рибу — гурман ризикує померти. Є приказка: «Хто їсть суп з фуґу — дурень. Хто не їсть — так само дурень». Про цю рибу також кажуть, що раз спробувавши її, вже не можне відмовитися. Але то неправда. Я пробував. Було смачно, і тіло приємно так наче щезало… І було це дуже лоскотне відчуття гри зо смертю: чи ця німотність минеться за хвилину — чи посилиться, мені паралізує віддих, і я вмру? Смак риби — то не головне. Люди знову й знову повертаються до фуґу заради цього лоскотного відчуття…
— Ат йолопи, — качнув головою Коннор.
— Але той… людожер так і не зміг спинитися, — не здавався Хаас.
— Гадаю, справа саме в цьому, — відповів Саґара. — У відчутті панування над життям та смертю. В усвідомленні того, що ти — вищий за інших людей. Що вони — ланки у твоєму харчувальному ланцюгу. Або в примітивній вірі, що, поїдаючи людину, ти поглинаєш її цноти, достоїнства…
— Але ж він не міг у таке вірити? — Ґван здійняв брова. — Чи… міг?
— Коли доля обрушує на людину випробування понад її сили… коли обставини вимагають нелюдяності… не всі можуть боротися. Той нещасний збожеволів — але навіть для нормальних людей у екстремальних обставинах кордони
Всі замовкли і довго мовчали. Раптом Кінсбі спитав:
— Отче, а як з нами?
— Перепрошую?
— Ну… в екстремальних обставинах. Ви ж бачили нас. Ви приймали наші сповіді. Наша свідомість — вона як? Теж наближається до свідомості дикуна?
Саґара довго розважав перш ніж відповісти:
— Так. Іноді. Так само, як і моя.
— А як це… помітити у собі?
Саґара знову розважив.
— У такі хвилини світ робиться дуже простим та зрозумілим. Ніби розколюється надвоє: ось свої — ось чужі. Це — гарні хлопці, це — вилупки. Я, звісно, гарний хлопець, а вилупкам взагалі немає для чого жити. Іноді це не так вже й погано, насправді. Іноді це просто допомагає вижити — бо в умовах бою зайва рефлексія то смерть. Але це так зручно й спокусливо, що дехто починає жити за такими принципами й поза боєм.
— Дякую, отче, — сказав Кінсбі. — Розчин зараз закінчиться.
Саґара ввімкнув карту та переключив канали.
— Шеліпоф, де ти є?
У навушнику голосно позіхнули.
— Щойно я був у солодкій країні снів, але хтось мене безжально звідти повернув у грішний світ…
— На цьому грішному світі у сімнадцятому-де квадраті є колодязь. Веди машину туди і чекай нас.
За декілька хвилин вони були вже на поверхні. Чорне місто довкола них потроху тануло, бо в просвіти між будинками та вікна просочилося небо. Йшов дрібний дощ. Уеле вніс дитину в десантний модуль та поклав на коліна Кінсбі, що сів першим.
— Він ще ні разу не пописав, це як? — запитав він занепокоєно.
— Зневоднення, — пояснив Кінсбі. — Поки він не компенсує собі всю вологу…
— Ага, зрозуміло, — Уеле сів. — Гей, Шел, глянь сюди. Він гарненький, правда?
— Як мавпеня, — Шеліпоф розвернувся разом з сидінням. — Ну добре, добре. Гарненьке мавпеня.
Саґара не став тамувати сміх. Хлопчик насправді виглядав страхітливо — волосся збите у суцільну повсть, худе обличчя через брак вологи справді трохи зморщилося, як мавпяче — але він все одно був гарненький, бо був живий. І Саґара, попри всю втому та холод, почувався щасливим. Інші теж виглядали так, ніби кожен висидів яйце.
— Всі в зборі, - командер закрив за собою люк, Шеліпоф повів машину до океану.
— Як гадаєте, пане медикус, скільки йому років?
— Не знаю, — трохи злякано відповів Кінсбі, - Може, чотири, може, шість… Я не дуже добре розуміюся на дітях.
— А он місцеві, - Шеліпоф подав звуковий сигнал, і люди, оглядаючись, розступилися з вулиці, щоб пропустити модуль. — Знов йдуть по свої слимаки… Навіщо їм ті слимаки, сюди ж навезли гору їжі?
Справді, вулицею тяглася вервиця темних постатей — наче процесія тіней…
— Вони хочуть щось робити, — сказав Саґара. — Їм це потрібно, аби не втратити сенс існування. Шел, зупини.
— А, побачили місцевого старосту, свого дружбана, — декуріон зупинив модуль.
— Я на два слова, — Саґара відкрив люк та пішов до пана Іто. — Доброго ранку, сенсей.
— І вам доброго, панотче. Щось ви сьогодні у доброму гуморі. Хоча лоба вам хтось розкраяв дуже сильно, — пан Іто поцокав язиком.
— То через власну дурість, не зважайте. Але я зробив відкриття, пане Іто. Знаєте, яке?