Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Коли вона ще була в джинсах — тоді я міг би просто підійти і сказати: «Здається, ми вчилися в одній школі?» Тепер… Хм…
Я поставив келих і продовжував спостерігати, як вона в глибокій задумі роздивляється своє відображення в тонованому склі. Тепер це запитання виглядало б безглуздим.
Я посміхнувся. Якби я вирішив підійти (а я вже точно знав, що цього не буде!), то лише з таким запитанням: «Здається, нас знайомили на Каннському кінофестивалі?»
Зараз побачу, в яке авто вона сяде. Я вже помітив обабіч дороги
І раптом сталося несподіване.
Вона зробила крок. Але не вперед, а назад.
Сперлася обома руками о скло вітрини, а потім повільно сповзла на її гранітний парапет і сіла на нього.
Я відразу ж схопився з місця і за мить опинився поруч.
Вже не думав, що скажу їй. Просто підхопив під руку і поволі довів до свого столика, обережно посадив у плетене крісло навпроти себе.
Вона не пручалась і нічого не сказала. Було видно, що їй зле…
Вона сиділа, дивлячись поперед себе, і, здається, не помічала мене — просто сиділа, мов потопельниця, щойно витягнута з води.
Я роздивлявся її.
Вона була схожа на мокрого метелика.
Вона була така, як і тоді, - час майже не змінив цього відстороненого виразу її очей і погляд, спрямований кудись у глиб себе і водночас — відкритий і трохи здивований завдяки здійнятим дужкам брів.
— Дякую… — нарешті сказала вона. — Вибачте. Дякую. Запаморочилось…
Ці перші вимовлені слова подіяли, немов штучне дихання, — вона випросталась, оговталася і сіла зручніше. Мить, коли вона була схожа на мокрого метелика, минула.
Я сказав, що то пусте, що мені було приємно допомогти такій чарівній жінці, поцікавився, чи все добре, і… зрозумів, що вона мене не пам'ятає. Ще б пак!
Запропонував їй трохи перепочити і запитав, що їй замовити. Не сподівався, що вона погодиться, але вона сказала, що випила б кави.
Я поцікавився, як її звуть. Вона трохи подумала і вимовила:
– І-я…
Я подумки посміхнувся: нарешті, майже через п'ятнадцять років, дізнався, як звуть дівчинку з паралельного класу.
Офіціантка принесла філіжанку кави.
Найбанальніше, що могло бути далі, - почати говорити про школу, про минулі роки і розпитувати про колишніх однокашників. Це — мов скотитися вниз з верхівки гори і відразу потрапити в глевке болото.
Немає нічого гіршого, як вимучувати з себе розмови про минуле, тим паче що це спільне минуле — штучне і випадкове. Отже, я відразу відкинув цей варіант. Одразу. Він дійсно не мав нічого спільного із моїми спостереженнями за цією дівчиною. Я не знав її. Ніколи не знав, не спілкувався, не зіштовхувався в одній компанії.
Вона була для мене чужа.
Чужа і тому — нова.
Єдине, що пов'язувало мене з нею, — та дитяча цікавість — доволі випадкова, достатньо незрозуміла, не замішана ні на чому.
От так зараз переді мною сидів оригінал з погано про-друкованого портрета. І я мав право роздивитися його уважніше, щоб співставити давні відчуття з реальністю. І можливо, розчаруватися…
Ія взяла філіжанку й одразу поставила її на місце.
— Я вам збрехала, — сказала вона. — Я зовсім не хочу кави.
М-м-м… Я не знав, що сказати, і тому запитав:
— А чого ви хочете?
— Не знаю, — відповіла вона. — Я намагалася це зрозуміти весь ранок, а от уже час обіду, а я так нічого і не придумала.
— Певно, у вас багато варіантів…
— Багато? — перепитала вона і якось дивно поглянула на мене. — Поки що на думку спав один: я сьогодні зовсім нічого не їла.
— То давайте замовимо щось серйозніше, — запропонував я.
Вона завагалася:
— Але до чого тут ви? Хіба у вас немає інших справ, ніж обідати з незнайомими людьми? Хіба це може бути цікавим?
— А чом би й ні? — заперечив я. — Що ми втрачаємо?
— Дійсно, нічого, — погодилася вона і додала: — Але я не люблю їсти на вулиці…
Звісно, це не для неї!
Це було видно одразу.
Я почав згадувати місце, гідне того, аби запросити її. І все, що спадало на думку, було або вбогим, або штучно-помпезним.
— Тоді пропонуйте ви, куди підемо, — нарешті я зміркував, що відповісти.
Вона трохи розгубилась, певно, вирішувала, чи варто витрачати на мене час.
— Посидьмо кілька хвилин тут… — нарешті сказала вона.
Над нами дамокловим мечем зависла пауза.
Я визнаю лише невимушені паузи, під час яких не треба напружуватись. А тут я напружився. І пошкодував, що чекав на неї, не знав, про що говорити. Вона теж мовчала.
Я похвалив її одяг, точніше, спочатку смак, а потім зауважив, що вона одягнута вишукано й елегантно. Вона ніби зраділа цій репліці. І загомоніла. Сказала, що визнає одяг лише марки «Louis Vuitton», і розповіла, як навесні «відхватила пальто за п'ять штук», як продавці божилися, що воно у них одне, а ввечері вона побачила таке саме на… І вона назвала прізвище однієї високопосадової персони.
Вимовивши все це скоромовкою, вона несподівано замовкла, ніби всередині неї, як у механічної ляльки, припинила працювати пружинка.
Я для годиться поклацав язиком — мовляв, яке неподобство.
І непомітно поглянув на годинник…
Потім вона запитала, хто я.
Я сказав, що я — автогонщик, а нині час від часу підробляю каскадером, якщо в кіно є погоні та трюки. Вимовляти все це мені було хоча й неприємно, проте було гідним її розповіді про пальто від «Louis Vuitton».