Всесвітні походеньки капітана Небрехи

Ячейкин Юрий Дмитриевич

Зрозуміло, особисто для мене спілкування з інопланетними аборигенами в напрямку “туди” ніколи не було проблемою. Моя коробка — завше надійний і безвідмовний засіб. Хіба потрібні ще якісь сигнали, коли все бачиш на власні очі? Та це тільки один бік справи.

Я думав: хіба про всіх ми знаємо? А чи нема таких високорозвинених цивілізацій, про які ми й не чули, і чи не хочуть вони познайомитися з братами по інтелекту? А коли так, то, можливо, вже винайшли якусь пристойну сигналізацію?

Я пригадав усі три сотні інопланетних мов, які

вивчив під час своїх космічних мандрів (раптом стануть у нагоді?), і завантажив стіл кодованими записами загадкових сигналів із Всесвіту, які будь-коли ловили чутливі земні локатори. Ретельно вивчаючи багатющий астрономічний фактаж, дійшов певних висновків.

Насамперед сигнали надсилають не планети, а зірки і навіть галактики, їх так і назвали — “радіозірки” і “радіогалактики”. Тільки отакі надпотужні “передавачі” можуть охопити Всесвіт радіозойками.

Дивно й фантастично: потужність випромінювання радіосигналів весь час змінюється: то збільшується, то зменшується, хоча причину цього явища ніхто не спроможний пояснити. І ще дивина: рання фаза розвитку будь-якого космічного “радіооб’єкта” навряд чи більша від кількох тисяч років. А для Всесвіту такий строк — одна мить.

Тож чи є це виявом розумного життя, яке навчилося керувати радіовипромінюванням власних сузір’їв і галактик? Гіпотеза вельми спокуслива, та її необхідно грунтовно довести!

Не знаю, чи впорався б я з таким непосильним для однієї людини завданням, якби не порадився з моїм другом капітаном Козирем, чий інтелект підсилений ще й мозком знаменитого робота Малюка.

Розділ 6

Холодильник

З щоденника космічного пірата.

“321 день

року Першого умовного бортового часу:

Наша Сота армада повертається на космодроми метрополії: в історії ще не було такого короткого наукового пошуку. Армада повертається у повному складі — в жорстокій боротьбі за нові знання не загублено навіть поштового човна.

Армада повертається з порожніми трюмами: у сейфи не лягло жодного нового креслення. У стерильних контейнерах марно шукати чужих дивовижних винаходів. Але ми веземо неоціненне знання, до якого додумався я сам. Це знання настільки унікальне, що зведе нанівець подальші творчі пошуки, які найчастіше бувають вельми збитковими.

Наша ювілейна Армада лишиться останньою. Вже не буде ні Сто Першої, ані Сто Другої. Віднині ми не будемо полювати за новими знаннями, вони самі шукатимуть нас. Сліпий пошук відійде в минуле, адже власною думкою я вторував вітчизняній науці несхибний творчий шлях.

Крім того, я, головком Сотої, рісмарк Аль-Бульк, повертаюся, затаврований товариським прізвиськом Холодильник, яке увійде в усі історичні хроніки та шкільні хрестоматії.

А сталося це так.

Коли ми наближалися до планетарної туманності МГЦ-7293, вже на її віддалених околицях помітили досить незвичайний об’єкт. Лише згодом я дотямив: це була нова планета

і помітили першими її не ми, а вона нас, коли ми знаходилися на відстані ще кількасот парсеків.

Вікопомного 287 дня, року Першого умовного бортового часу, я заступив на вахту з усвідомленням, що нас чекають. З бентежних поглядів екіпажу я збагнув, що це усвідомлення проникло в мозок усіх. Навіть більше: я знав, де і хто саме кличе нас до себе. У звивинах мозку міцно засіли космічні координати високорозвиненої цивілізації. Перед внутрішнім зором, мов хронікальні кадри, з’являлися хвилюючі картини її народження, кульмінаційні періоди її історичного розвитку, шляхи наукового поступу, незбагненні і дивні досягнення високоорганізованої і дисциплінованої думки.

Ми всі немов перебували у розумовому мороці, під гіпнотичною владою чужої могутньої думки. На всіх нас незримо ринула інформація, яка, не питаючи нашої згоди, господарювала у наших черепних чашках.

Так тривало кілька днів, аж доки я не здогадався заблокувати кораблі Армади щитами захисних силових полів. Відразу ж спала нервова напруга, у голові прояснішало. Нарешті ми опанували власною волею і думками.

— Бойова тривога! Діяти за критичним розкладом! — оголосив я. — Десантна бригада — готуйсь!

Заблоковані силовими полями бойові кораблі непереможної армади звідусіль оточили планету. Відкинулися ракетні очка, з яких, мов жала, висунулися гострі конуси термоядерних боєголовок. Один бортовий залп, і від планети лишиться купа битого каміння. Досить тільки натиснути червону кнопку.

Десантна бригада вантажилася на штурмові катери. її очолив зоряний генерал Каль-Мар. Коли бригада повернеться з полоненими вченими мужами, я натисну кнопку: ми ні з ким не ділимося своїми науковими відкриттями…

— Старт!

Я прикипів очима до відеоекрана.

Ось штурмові катери пришвартувалися до грунту чітким бойовим півколом… До них наближається поважна група привітних, хоч і чудернацьких чотирируких істот з різнокольоровими очима-квітами на ниточках… Аж ось з катерів випручнулися двома вервечками десантники з плазмовими мордерами напоготові… Назустріч делегації тубільців виходить саркастично усміхнений бравий генерал Каль-Мар… Про щось приязно з ними говорить…

І раптом сталося несподіване — планета зникла.

Натомість з відеоекрана блимають сузір’я далекої і невідомої дифузної галактики. А напроти мене, вирячивши очі, стовбичить очманілий вояк Каль-Мар.

— Доповідайте, генерале, — наказав я.

— Про що, достославний головкоме? — пробелькотіло брязкаюче опудало.

— Про те, що сталося, — розтлумачив я.

— Не знаю, головкоме. Я був там, — він вказав пальцем на підлогу, — і ось я тут… Але яким чином, і сам не збагну!

— Розповідайте від початку, генерале.

— Все робилося точно за інструкцією. Я привітав чужопланетних делегатів, хоч і не знав їхньої мови. Аж тут… — і генерал тупо замовк.