Втрачений скарб. Інший світ

Гребнев Григорий Никитич

Волошин і Тася перезирнулися.

— Так, так, друзі мої! Не дивуйтесь!

Стрілецький схопив зі стола товсту старовинну книгу і підняв над головою (Тася пізнала в ній ту саму книгу, яку старався видурити у бабусі на Кузнецькому мосту Фенімор Купрін).

— Ця книга є не що інше, як антологія візантійських поетів п’ятого століття. Укладачем її був один з дуже цікавих представників візантійської культури — Агафій, учений і поет…

Тася уже захоплено дивилася на старовинну книгу. Гортаючи її і милуючись, Стрілецький знову задріботів по кабінету, потім поклав книгу на стіл і знову заговорив:

— Вона сама

є великою цінністю. Але… — Стрілецький замовк, зупинився перед Тасею і подивився на неї гіпнотизуючим поглядом. Здавалося, він зараз владним жестом простягне руку вперед і скаже: “У вас у сумочці тринадцять карбованців дванадцять копійок, квиток на метро, флакончик духів “Белая сирень” і паспорт серії СХХ за номером 705532, виданий п’ятдесятим відділенням міліції”… — Але, — знову багатозначно повторив професор, — тепер нас цікавить уже питання, звідки вона взялась, як виринула з пітьми століть, де була похована сотні років тому…

Тася і Волошин перезирнулись, вони нічого не зрозуміли. Стрілецький, хоч як був схвильований, усе-таки помітив це.

— Бідні мої горобенята! — вигукнув він засмучено. — Ви нічого не розумієте! Ви вже з острахом позираєте на старого професора і думаєте: “А чи не з’їхав дідок з глузду?..”

— Що ви! Нам дуже цікаво! — сказала Тася і подивилась на молодого бригадмільця. — Правда?

— Щира правда! — підтвердив Волошин. — Я жду, що ви, професоре, розкажете нам якусь цікаву історію,

— Так! Так! Так, друзі мої, я розкажу вам надзвичайно дивну історію бібліотеки Івана Грозного.

ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ

Професор Стрілецький зупинився посеред кімнати і задумався: історія, яку він збирався розповісти своїм молодим гостям, була така незвичайна, що треба було подумати, з чого почати і як її викласти.

— Ви, очевидно, знаєте, — сказав нарешті Стрілецький, — що цар Іван Четвертий був дуже культурною людиною своєї епохи: він багато знав, багато читав і писав. Сама тільки його переписка-полеміка з князем Курбським дає уявлення про Івана Васильовича як про великого російського державного діяча, про освіченого, талановитого письменника-публіциста свого часу… На жаль, до нас дійшли тільки окремі документи з архіву Грозного. Весь же архів Івана Грозного разом з його багатющою на той час бібліотекою ще й досі не знайдено…

— Не знайдено?! — з хвилюванням перепитала Тася.

— Так, люба дівчино, не знайдено… — хитнувши лев’ячою гривою, відповів маленький професор. — Особливо доводиться шкодувати, що не знайдено бібліотеки Івана Васильовича. Нам відомо, що ця бібліотека була найрідкіснішим у світі зібранням древніх рукописних книг і згортків, європейських книжкових унікумів і раритетів. Крім книг і згортків грецьких, єгипетських, індійських, перських, там були також зібрані Іваном Васильовичем і древньоруські рукописні і першодруковані книги, надруковані ще до Івана Федорова. Цілком можливо, що в бібліотеці Грозного зберігся і оригінал чудової пам’ятки древньоруської літератури — “Слова о полку Ігоревім”…

Волошин слухав надзвичайно уважно. Тася дивилася на Стрілецького палаючими очима, її щоки навіть зарум’янились од хвилювання.

— Але початок цієї чудової скарбниці стародавніх

культур було покладено не самим Іваном Васильовичем, а його бабкою, візантійською царівною Зоєю Палеолог, що дістала в Римі уніатське ім’я Зоя-Софія, а потім, після того як вона вийшла заміж за діда Івана Грозного, великого князя московського Івана Третього, була названа Софією…

Професор Стрілецький підійшов до книжкової полиці і висмикнув якусь пухлу книжку, на чорній оправі якої були зображені золоті корони, оточені білими квітками, схожими на ромашки.

— Це одна з п’яти книг сучасного великого історичного роману. В ньому описані події, що відбувалися на Московській Русі у другій половині п’ятнадцятого століття, — сказав Стрілецький, гортаючи книгу з таким виглядом, наче він ще не вирішив, цитувати йому цю книгу чи ні. — Автор намагався подати портрет Софії Палеолог, цієї своєрідної особистості, що відіграла в п’ятнадцятому столітті немалу роль у боротьбі за єдину і незалежну російську державу.

Іван Волошин придивився до оправи книги і раптом сказав:

— Я читав цей твір, професоре. Каюся, весь не подолав, але про царівну Зою прочитав…

— Ах, он як! — вигукнув Стрілецький, допитливо дивлячись на Волошина.

— Про Зою я запам’ятав тільки, що вона безперервно, майже сорок років підряд говорила про себе: “Царівна провослявна”, “царівна маля-маля розумій руськи”, що вона була папською шпигункою в Москві, отруїла свого пасинка і… ага, хтось у книзі назвав її ще “гнидою”…

Тася злякано дивилась на Волошина. Вона не знала, чи сподобається така явно ущиплива характеристика грецької царівни професорові Стрілецькому. Але той весело засміявся і поглянув на бригадмільця з дружнім гумором.

— На жаль, це так, мій друже, — сказав він. — Автор роману чомусь не злюбив царівни Зої, змалював її зловредною дуркою і навіть не посоромився чужими вустами приклеїти їй образливий ярличок “гнида”. А тим часом вона була зовсім не дурненькою і аж ніяк не агентом папи римського. Вона, так само як і її чоловік Іван Третій, хотіла зміцнення централізованої царської влади у Москві, вона шляхом різних інтриг, аж до отруєння пасинка, розчищала дорогу до престолу своєму синові Василю, який в очах усього світу був би прямим1 спадкоємцем не тільки російського престолу, але й престолу Візантії і Мореї, захоплених турками в ті роки. Зоя-Софія, безумовно, вважала, що настане час, коли російські воїни на чолі з напіввізантійським царем визволять од турецького ярма балканських слов’ян і близьких їм по релігії греків. Ось чому вона наполягала, щоб російським державним гербом став герб Візантії — двоглавий орел…

Стрілецький уже розхвилювався, запалився; він бігав по кімнаті, розмахуючи книжкою з ромашками, і, очевидно, звертався до всіх читачів цієї книги.

— Цей герб був потім зганьблений тупими російськими самодержцями. Але ж на прапорах Суворова, на прапорах російських полків, які розгромили турецьких загарбників у Болгарії, в Молдавії, на Кавказі, був саме цей герб… Як же можна називати “гнидою” жінку, котра щиро любила свою батьківщину, жінку, котра бажала, щоб син її чи внук визволив дорогу її серцю Візантію і вітчизну батька — балканську Морею?.. Але чому ж уся діяльність її була спрямована на піднесення Москви, а не Рима? Чому навіть сам цей автор пише про приниження, яких зазнала Зоя в Римі?..