Втрачений скарб. Інший світ

Гребнев Григорий Никитич

Здавалося, що жінка, зображена на портреті, ось-ось запитає: “Ви що-небудь знаєте про мене, мадемуазель?”

— Які у неї очі! — тихо сказала Тася.

— “Мене захопив портрет пані де Гріньян… На цьому портреті була зображена молода жінка, яка вміла кохати”, — замислено промовив Волошин.

— Що? — немов опам’ятавшись, запитала Тася. — Про що ви?..

— Я не вмію вести ідейні розмови про живопис, Настусю, тому навмання цитую Стендаля.

— Вона завжди була як мале дитя, — зітхнувши, сказала Клавдія Антипівна і погладила Мадам Боварі, за що та одразу ж лизнула її руку. — А як призначили революцію, вона аж зраділа і сказала мені: “Ну, слава богу, тепер

я зовсім піду від князя Андрія, і ми з Платоном одружимось”. От і “пішла”… на той світ.

Забувши подивитися на підпис художника, Тася попроси на стареньку негайно розказати їй і Волошину все, що та знала про Євгенію Бєльську.

Розповідь Клавдії Антипівни заслуговує на те, щоб її навести тут. Це розповідь про зворушливе і велике кохання, яке загинуло за химерних і майже фантастичних обставин.

Батьки молоденької дівчини Ежені де Мерод, зубожілі французькі аристократи, у 1913 році віддали її заміж за багатого російського князя Андрія Бєльського, але Ежені, переїхавши в Росію, покохала тут свого дівера, чоловікового брата, князя Платона (вій був гарний і розумний, чого не можна було сказати про Андрія).

Своє кохання Платон та Ежені приховували недовго; незабаром усе розкрилося. Але революція примусила Андрія Бєльського тікати за кордон, а князь Платон таємно вивіз Ежені з Петербурга у Вологду. Як потім розповідала Євгенія Бєльська Клавдії Антипівні, Платон Бєльський ще до революції розшукував старовинні книги в якомусь вологодському монастирі. Він часто їздив у Вологду з Петербурга і одного разу навіть брав з собою свою кохану… Тут Волошин, який уважно слухав, запитав стареньку:

— Ви точно знаєте, що він їздив у Вологду?

— У Вологду, синку, у Вологду, — підтвердила Клавдія Антипівна. — Вони і мене того разу взяли, але в місті залишили, а самі далі поїхали пароплавом по річках та озерах. Кажуть, там у лісах та за сімома озерами монастир древній стоїть, святим Кирилом збудований. Ото в той монастир і їздили князь Платон з Євгенією Феліксівною. Там він і книги старовинні шукав…

— А звідки взялась у Євгенії Феліксівни та старовинна книга, що я у шахрая одібрав? — спитав Волошин.

— А ту книгу князь Платон своїй дорогій кралечці ще в першу війну подарував і навіть напис зробив. — Клавдія Антипівна лукаво посміхнулась і розповідала далі; — А чоловік її якось і знайшов ту книгу. “Он, — каже, — які написи вам роблять, мадам?” А Євгенія Феліксівна розсердилася. “Забирайтеся геть, — каже, — йолоп!” — і вирвала у нього книгу, та тільки не всю, верхня палітурка в руках у чоловіка зосталася. Сміх і гріх!..

— Ну й що ж? Знайшов князь Платон старовинні книги? — нетерпляче запитала Тася.

— Не знаю, донечко, — відповіла старенька і зажурено вела далі: — Відомо тільки мені, що пішов він з Вологди та так і пропав навіки…

— Чому пішов? — діловито поцікавився Волошин.

— Сварка між ними відбулася. Євгенія Феліксівна вирішила, що князь Платон не інакше, як схибнувся з розуму, а старовинні книги — це тільки його примха. Вона навіть лікаря покликала, А він розгнівався, штовхнув лікаря в груди і пішов світ за очі. Більше вона, сердешна, його і не бачила, хоча два роки по всьому Вологодському краю шукала… А потім зібрала свої пожитки та й приїхала до мене. Я їй ще в Петербурзі на прощання московську адресу своєї сестри дала.

Тася мовчала, її очі знову зупинились на прекрасному обличчі Ежені.

— А в якому монастирі шукав старовинні книги князь Платон? — запитав Волошин.

— Не знаю, синочку. Та й сама Євгенія Феліксівна його назву забула. Пам’ятаю лише, що там святий

Кирило з монахами жив.

Тася оглянулась довкола і запитала:

— Крім книг, нічого після неї тут не лишилось?

— Нічогісінько. Було красиве віяло і сукні, та я бідним дівчатам з нашого будинку пороздавала. А картину собі зоставила. — Старенька з жалістю глянула на портрет: — Як жива вона в рамці сидить!..

— Чи нема яких-небудь листів до неї від князя Платона? — спитав Волошин.

— Були, синочку, були, — охоче відповіла старенька. — В коробочці такій гарненькій держала вона їх. Не по-російськи писано. Я довго їх берегла, а потім не знаю куди приткнула.

— Треба пошукати ці листи, Клавдіє Антипівно, — серйозно і з проханням сказала Тася. — Один професор бачив вашу книгу і хоче інші старовинні книги знайти. Може, листи князя Платон а йому допоможуть…

Клавдія Антипівна скрушно похитала головою:

— Пошукати можна, тільки коли б ваш професор теж не збожеволів, як князь Платон. Чула я, що вони чаклунські, ці книги…

Волошин посміхнувся і мало не сказав, що професор уже сорок років тому “збожеволів”, але вперто шукає “чаклунські книги”, і дружина його поки що лікарів не викликала. Одначе, поглянувши на серйозне, зосереджене обличчя Тасі, він промовчав. З деякого часу Волошин уже ловив себе на тому, що побоюється своєї аж надто серйозної й екзальтованої подружки.

Виходячи від Клавдії Антипівни, Тася й Волошин дуже просили стареньку розшукати листи, що лишилися після Євгенії Бєльської, і та охоче пообіцяла поритися в своєму комоді.

— Ага, до речі, — пригадав Волошин. — Ваша книга буде передана в Ленінську бібліотеку, і ви, Клавдіє Антипівно, одержите за неї гроші.

Старенька махнула рукою:

— Бог з ними, з грошима. Та й не моя то книга, сиротою вона зосталася. Значить, нехай і бере її собі Радянська влада.

ЛИСТИ

Коли Тася й Волошин розповіли Стрілецькому про свої відвідини Клавдії Антипівни Куликової, старий професор був страшенно здивований. Він був твердо переконаний, що бібліотеку Грозного слід шукати під московським Кремлем. За багато років розшуків він ретельно обслідував кремлівський підземний тунель з усіма його відгалуженнями. Стрілецький відкрив під Кремлем ціле місто. Із записів Арістотеля Фіоравенті невтомний учений дізнався, що тайник для книг царівни Зої італійський зодчий збудував на десять метрів глибше від основного тунелю, а доступ до нього був десь в одному з бокових ходів, старанно замаскований. Існували припущення, що Грозний створив філіал своєї бібліотеки в Олександрівській слободі. Але Вологда?.. Ця версія була надто несподіваною.

Того ж дня Стрілецький запросив свого давнього друга, історика Івана Олександровича Федорова, який добре знав Вологду, і розповів йому про антологію Агафія та про розшуки Платона Бєльського.

Федоров анітрохи не здивувався з почутого. Відомо було, що в шістдесятих роках XVI століття Іван Грозний серйозно задумувався над тим, щоб перенести російську столицю у Вологду. Це старовинне місто, ровесник Москви, займало на той час вигідне географічне, а також стратегічне положення і мало велике торгово-економічне значення. Воно було недосяжне для кримчаків, які постійно чинили спустошувальні набіги на Москву, і, нарешті (що було найістотнішим для Грозного), у Вологді не було бундючних бояр, підступних його ворогів, котрі прагнули розділити Русь на дрібні удільні князівства.