Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
Петя одсунувся від “скла” і протер очі.
— Де ми, Андрію Гавриловичу?
У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.
— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.
— А що це за місто?
— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.
Петя знов припав до “скла”:
— Місто в землі! Під нами!..
Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:
— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді
Петя схопився на ноги:
— Треба Клавдія Володимировича покликати!
— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.
Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.
— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.
— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.
— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.
Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного “вікна” і заглянув у нього.
Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.
— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…
Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне “вікно”.
— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.
— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?
— Сажнів двадцять, не більше.
Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.
— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?
— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…
— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.
— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.
Геологи нахилилися над “склом”.
— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.
Майгіну вже набридла “таємничість” підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.
— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися
— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.
Берсеньєв вагався.
— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.
Та спинити Майгіна вже було неможливо.
— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього “вікна” не відійду, поки в нього не влізу.
— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це “скло”?
Майгін розреготався:
— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!
— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…
Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по “склу”. Розлігся різкий брязкіт заліза, і… “скло” лишилось цілим і непошкодженим.
Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.
— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.
Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по “склу”, але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а “скло” знов лишилось неушкодженим.
Майгін уважно оглянув поверхню впертого “скла”: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.
— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.
Берсеньєв теж уважно оглянув “скло”; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…
Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:
— Розійдіться!..
Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного “вікна”. З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… “скло” і на цей раз лишилось цілим.
Майгін вилаявся і кинув кирку.
— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.
— А що ж це? — запитав Петя.
— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.
Андрій і Петя припали до вікна:
— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.
— Так, так! — вигукнув Петя.