Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Ні, доведеться вам, Андрію, сьогодні все-таки переночувати в своїй палатці, — сказав Берсеньєв. — Ми досягли своєї мети, друзі, і на сьогодні з нас досить. Усі ми дуже стомилися. Ходімо пити чай і спати. А вранці побачимо. Завтра, може, придумаємо, як відчинити двері без ключа.
Другого дня Петя і Нене ще до сніданку шмигнули в нову шахту, а Берсеньєв і Майгін взялись оглядати знайдений кістяк. Кістки були темні, майже коричневі — мабуть, вони пролежали в товщі лави багато століть.
Так, це були останки
З хвилину обидва геологи мовчали.
— Велетень! — промовив Майгін. — І голова, як пивний казан.
— А кісточки крихкі, — помітив Берсеньєв. — Але чому в нього двадцять ребер і дві дюжини пальців? Дивно…
— Можливо, просто виродок?
— Бог його знає… Ні, навряд. Мабуть, якась інша раса…
— Загадки, загадки… Друзі помовчали.
— Ну, що ж далі? — запитав Майгін, — Я просто збагнути не можу, як нам відчинити чортові двері в тому казковому Кітежі-граді!
— Не знаю, Андрію. Мені ніколи не доводилось без ключа відчиняти чужі двері… та ще які двері.
— Але ж він входив у ці двері? — Майгін кивнув на кістяк. — А в тому, що він звідти, я тричі впевнений. До речі, ви звернули увагу, Клавдію Володимировичу, що куля, яку ми знайшли біля кістяка, зроблена з такого ж скла, як і прозора сфера? Тільки вона матова.
— Так.
— Б’юсь об заклад, що в цій кулі, власне, і криється секрет управління дверима.
— Все може бути…
Майгін підняв кулю, що лежала біля кістяка, і оглянув її.
То була, як уже зазначалося, невеличка кулька, завбільшки з кулак. Ніяких отворів у ній не було, якщо не брати до уваги заглиблення, щільно закритого круглою металевою пластинкою, схожою на гривеник. Крім того, куля мала кругле плоске денце. От і все. Ніяких кнопок, нічого такого, що відкривало б п або відкривалося в ній.
— Таємниці! Безперервні таємниці! — вигукнув Майгін. — Усе це мене страшенно інтригує. Та, слово честі, Клавдію Володимировичу, ми ж навіть перед цією кулею тільки руками розводимо. А що буде далі? Що буде, коли нам пощастить проникнути в те зачароване місто? Напевно, там нас ждуть такі загадки, що голова обертом піде.
Берсеньєв хотів щось відповісти, але раптом почувся далекий крик. Він долинув з глибини нової шахти. Обидва геологи побігли туди і за кілька кроків од входу зіткнулися з Петею.
— Двері!.. — задихаючись, крикнув студент. — Клавдію Володимировичу! Двері!
— Спокійно, Петю! Що трапилось? — запитав Берсеньєв.
— Двері одчинилися. Ходімте скоріше!
Майгін відштовхнув Петю і мовчки поповз уперед. Берсеньєв і Петя просувалися за ним.
— Як же вони відчинилися? — спитав мимохідь Берсеньєв.
— Їх… відчинив… Нене… — уриваним голосом вигукнув Петя.
— Що?
— Потім… Потім! Скоріше!
Вони прибігли до прозорої сфери, і те, ідо Майгін і Берсеньєв побачили, здивувало їх, мабуть,
— А де ж Нене? — спитав Майгін.
— Там… — показав Петя. — Я бачив здалека, як він відчинив двері і пішов у місто,
— Де ж він подівся?.. — Майгін повернувся до Берсеньєва. — Куди ви, Клавдію Володимировичу?
Берсеньєв, тримаючись за прозорий “одвірок”, обережно став ногою на тверду блискучу поверхню, схожу на гладенький відшліфований темний мармур.
Але тут автор скористається хвилиною нерішучості, яка примусила наших геологів зупинитися на порозі підземного міста, і розповість, як сталося, що двері в прозорій сфері, заворожені двері, до яких не було ключа, раптом відчинилися…
Коли студент і Нене прийшли вранці до дверей у прозорій сфері, Петя, полюбувавшись трохи недосяжним містом, вирішив забрати з шахти непотрібний тепер інструмент — лопати і ломи. Він виніс їх, а повернувшись хвилин через п’ять, ще здалеку помітив, що Нене зайнятий якимись дивними маніпуляціями. Маленький ламут зібрав купу трісок біля дверей, запалив вогнище і став повільно ходити навколо, кривляючись і вигинаючись при цьому всім тілом.
Петя зупинився і, прихилившись до стіни, став спостерігати рухи хлопця. Нене ходив навколо вогнища все швидше і швидше, присідаючи і підстрибуючи на ходу, потім схопив бляшанку, яка валялася на підлозі, вдарив у неї кулаком і гугнявим голосом заспівав щось по-ламутськи.
Спочатку студент вирішив, що хлопчик збожеволів. Петя хотів було вже бігти по Майгіна і Берсеньєва, але згадав, що зовсім недавно, коли вони ходили наймати ламутів, точнісінько таку картину бачив у ламутському стійбищі: ламутський кам, шаман, стрибав навколо вогнища, потрясаючи бубном, і гугняво співав. Він “камлав”, тобто виганяв злого духа, що вселився у хвору бабусю.
Петя ледве стримався, щоб не розреготатись. Маленький ламут, старанно наслідуючи, шамана, стрибав навколо вогнища і бив у бляшанку: мабуть, Нене був певен, що йому вдасться вигнати злого духа, який вселився в ці двері і не пускає його в “красиве стійбище”.
“Покликати Майгіна і Берсеньєва? — промайнуло в голові у студента. — Ні! Поки я збігаю, він уже закінчить “камлати”.
Нене тим часом крутився все швидше і вже не співав, а вигукував гортанним голосом якісь слова. Дим од вогнища заважав йому дихати і виїдав очі, але хлопець відважно камлав — безперечно, хлоп’я твердо вірило у свої заклинання.
Та ось вогнище погасло, від нього лишилась купа жаринок під попелом, і тут Непе раптом зупинився. Петя бачив, як він нахилився над вогнищем,1 вихопив рубінову жаринку і, перекидаючи її на долонях, підніс до металевої смуги на “дверях”. Усе, що було далі, студентові здалося галюцинацією: дві високі прозорі стулки стали розчинятися перед маленьким кривоногим дикуном. Вони розчинялись повільно й урочисто, мов перед послами великої держави двері тронного залу в царському палаці. Це було так неймовірно, що Петя навіть очі заплющив. Коли він знову відкрив їх, Нене вже стояв перед відчиненими дверима, ніскільки не збентежений тим, що сталося таке чудо. Він набрав у свою бляшанку жаринок (напевно, на всякий випадок, щоб захистити себе від злого духа) і спокійно переступив поріг підземного міста.