Втрата
Шрифт:
Я прочитав цього листа тричі, можливо, навіть чотири рази. Потім підняв телефонну слухавку й зателефонував на її мобільник, попри те, що вона мені написала. Телефон відразу переключився на письмові послання, і я залишив їй одне: «Боже, Синтіє. Зателефонуй».
А тоді я брязнув слухавкою, поклавши її на апарат.
— Прокляття! — вигукнув я. — Прокляття!
Я кілька разів пройшовся туди й сюди по кухні, не знаючи, що робити. Відчинив двері, пройшов до кінця під’їзної алеї, досі не маючи на собі нічого, крім джинсів, і подивився вгору та вниз по вулиці, так ніби в якийсь магічний спосіб міг відгадати,
Я набрав телефонний номер Тес.
Коли телефон продзвонив тричі, й ніхто не підняв слухавку, я усвідомив нарешті, що я вчинив і якої немовірної помилки припустився. Поклав слухавку, сів за кухонний стіл і заплакав. Поставивши лікті на стіл, я обхопив голову руками й випустив усі свої почуття назовні.
Я не знаю, скільки часу я так сидів, сам-один, за своїм кухонним столом, дозволивши сльозам стікати по моїх щоках. Гадаю, доти, доки всі вони не витекли. Після того, як я вичерпав весь свій запас, я не мав іншого вибору, як опрацювати інший план дій.
Я повернувся нагору, закінчив одягатися. Я відчував гостру потребу повторювати собі деякі речі.
По-перше, я твердив собі, що з Синтією та Ґрейс усе окей. Адже їх не було викрадено чи щось таке. А по-друге, я не міг собі уявити, що Синтія допустить, аби щось погане сталося з Ґрейс, незалежно від того, як їй погано буде самій.
Вона любила Ґрейс.
Але що має тепер думати моя донька? Мати будить її посеред ночі, примушує спакувати свої речі, й вони вислизають із дому так тихо, щоб батько нічого не чув.
Синтія, певно, вірила у своєму серці, що вона чинить добре, але насправді було не так. Це було погано, і не слід було піддавати Ґрейс такому випробуванню.
І саме тому я не відчував жодних докорів сумління, порушуючи наказ Синтії, що вимагав від мене не шукати їх.
Ґрейс була моєю донькою. Вона зникла. І я мав усі паскудні підстави розпочати її пошуки. І спробувати залагодити справи зі своєю дружиною.
Я понишпорив на книжкових полицях, знайшов там мапу Нової Англії та штату Нью-Йорк і розгорнув її на кухонному столі. Я послав свій погляд від Портленда на південь до Провіденс, від Бостона на захід до Буфало, запитуючи себе, куди могла податися Синтія. Я подивився на кордон між Коннектикутом і Массачусетсом, на містечко Отіс, околиці кар’єру. Я не міг собі уявити, щоб вона поїхала туди. Ні, вона туди не поїде з Ґрейс на буксирі. Який був би в цьому сенс? Що вона могла б довідатися, повернувшись туди?
Мій погляд натрапив на село Шейрон, із якого була родом Коні Ґормлі, жінка, вбита в інсценізованому дорожньому інциденті, але в цьому також не було б ніякого сенсу. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю вирізку з газети, вона для неї нічого не означала, на відміну від мене. Я не міг припустити, що вона поїхала туди.
Можливо, відповідь треба було шукати якось інакше, а не дивлячись на мапу? Можливо, мені слід перебрати в пам’яті імена? Імена людей з її минулого. Людей, до яких Синтія могла звернутися в цей розпачливий для неї час у пошуках відповідей?
Я пішов до вітальні,
Я став швидко й навмання переглядати речі, що зберігалися в коробках, викладаючи старі квитанції та вирізки на столик для кави, але вони не мали для мене ніякого сенсу. Вони утворювали одну велику головоломку без чітко означеної структури.
Я повернувся на кухню, зателефонував Ролі додому. Для нього було ще рано їхати до школи. Мені відповіла Мілісента.
— Привіт, Тері, — сказала вона. — У чому річ? Ти сьогодні не вийдеш на службу?
— Ролі вже надав мені кілька днів відпустки, — сказав я. — Мілі, ви часом не маєте якихось відомостей про Синтію?
— Про Синтію? Ні. Тері, що відбувається? Синтія вдома?
— Вона кудись поїхала. І забрала з собою Ґрейс.
— Зараз покличу Ролі.
Я почув, як вона поклала слухавку, й через кілька секунд Ролі запитав:
— Синтія покинула дім?
— Так. І я не знаю, що мені робити.
— Прокляття. А я саме збирався зателефонувати їй сьогодні, розпитати, як їй ведеться, якби вона захотіла розмовляти зі мною.
— Вона не сказала тобі, куди їде?
— Ролі, якби я знав, куди вона поїхала, то не телефонував би вам у таку ранню пору, хай йому грець!
— Окей. Окей. О Господи, я не знаю, що тобі сказати. Чому вона поїхала? Ви що, люди, посварилися чи щось таке?
— Схоже на те. Я трохи дав маху. І, думаю, цей намір виник у неї цілком несподівано. Вона не почувала себе тут у безпеці, вона хотіла захистити Ґрейс. Але їй не слід було робити це в такий спосіб. Якщо ви щось почуєте про неї, якщо її побачите, повідомте мене, гаразд?
— Гаразд, — сказав Ролі. — І ти теж, якщо її знайдеш, зателефонуй.
Наступний дзвінок я зробив у офіс доктора Кінцлер. Він іще не відкрився, тож я залишив там повідомлення, що Синтія покинула дім, попросив її зателефонувати мені, залишив номери свого домашнього й мобільного телефонів.
Єдиною іншою особою, якій я мав намір зателефонувати, була Рона Ведмор. Я трохи подумав і вирішив поки що цього не робити. Вона була, наскільки я міг судити, не в нашому кутку рингу.
Мені здавалося, я зрозумів, з яких міркувань зникла Синтія, але я не був упевнений, що їх зрозуміє Ведмор.
І тут мені згадалося одне ім’я. Ім’я чоловіка, з яким я ніколи не зустрічався, ніколи не розмовляв, ніколи не бачив навіть у протилежному кінці кімнати. Але його ім’я мені доводилося чути вже не раз.
Мабуть, настав час зустрітися й поговорити з Вінсом Флемінґом.
Розділ тридцять другий
Якби я переконав себе зателефонувати детективові Ведмор, то міг би запитати її, де зможу знайти Вінса Флемінґа, й заощадив би собі чимало часу. Вона сказала, їй відоме це ім’я. Ейбеґнел розповів нам раніше, що він має на своєму рахунку цілу низку правопорушень. Уважалося навіть, що він брав участь у вбивствах помсти за смерть його батька, які були скоєні на початку дев’яностих років. Було вельми ймовірно, що поліційний детектив знає, де перебуває людина з таким послужним списком.