Втрата
Шрифт:
Але я не хотів розмовляти з Ведмор.
Тож сів за комп’ютер і здійснив пошук на ключові слова «Вінс Флемінґ» і «Мілфорд». Я знайшов кілька повідомлень у розділі новин однієї з нью-гейвенських газет за останні кілька років, в одному з них було детально описано, як проти нього висунули звинувачення в нападі. Він відкоркував пляшку з пивом, розбивши її об чиюсь фізіономію. Цю справу закрили, коли жертва вирішила забрати свій позов. Я був переконаний, що цими подробицями справа не обмежувалася, але в інтернетному виданні тієї газети більше нічого не було.
Проте
Я ніколи не був у тому барі, але доводилося проїздити повз нього.
Я відкрив «Жовті сторінки», [27] знайшов кілька, на яких був список майстерень, де можна було полагодити пошкоджений автомобіль. Проте з того списку не можна було визначити, котра з тих майстерень могла належати Вінсові Флемінґу — там не було ані Автомайстерні Вінса, ані Авторемонту Флемінґа.
Мені залишалося або зателефонувати до кожної майстерні в Мілфорді та його околицях, або піти до «Майкового бару» й розпитати, чи там хто не знає Вінса Флемінґа. Можливо, мені пощастило б знайти людину, що вказала б, де його шукати, принаймні назвала б мені майстерню, що належала йому, і де, якщо вірити газетам, він іноді розбирав украдені автомобілі на частини.
27
Довідник з інформацією про установи та підприємства.
Хоч я й не був особливо голодний, проте відчував, що мені треба бодай трохи перекусити, тому поклав кілька скибок хліба в тостер і з’їв грінки, намастивши їх арахісовою пастою. Накинув на себе піджак, перевірив, чи взяв із собою мобільник, і рушив до передніх дверей.
Коли я їх відчинив, то побачив перед собою Рону Ведмор.
— Не так швидко! — сказала вона, стоячи з піднятим кулаком, готовим постукати.
Я відстрибнув назад.
— Господи, — сказав я, — ви налякали мене до смерті.
— Вітаю вас, містере Арчер, — сказала вона з притаманною їй стриманістю.
Було очевидно, що несподівано відчинені мною двері налякали мене більше, аніж її.
— Привіт, — сказав я. — Я саме зібрався йти.
— А місіс Арчер удома? Я не бачу її машини.
— Її немає. Чи можу вам чимось допомогти? Ви маєте якусь нову інформацію?
— Ні, — сказала Рона Ведмор. — А коли вона повернеться?
— Я не можу вам сказати точно. А навіщо вона вам потрібна?
Ведмор пустила повз вуха моє запитання.
— Вона на роботі?
— Можливо.
— Знаєте що? Я їй зателефоную. Здається, я записала
Вона дістала свого записника.
— Вона не відповідає… — необережно промовив я і замовк.
— Вона не відповідає на телефонні дзвінки? — перепитала Ведмор. — Зараз ми з’ясуємо, чи маєте ви слушність. — Вона набрала номер, притулила телефон до вуха, зачекала, закрила телефон. — Ваша правда. Вона не любить відповідати на телефонні дзвінки?
— Іноді, — сказав я.
— Коли місіс Арчер поїхала? — запитала вона.
— Сьогодні вранці, — сказав я.
— Бо коли я проїздила тут близько першої ночі, коли закінчилася моя зміна, її автомобіля не було вже тоді.
Прокляття! Синтія вирушила в дорогу з Ґрейс навіть раніше, ніж я думав.
— Справді? — запитав я. — Ви мали б заїхати й привітатися з нами.
— Де вона, містере Арчер?
— Я не знаю. Загляньте до нас пополудні. Може, на той час вона повернеться.
Якась моя частина хотіла звернутися до Ведмор по допомогу, але я боявся зробити Синтію ще більш винною, аніж, як я боявся, вона вже була в очах Ведмор.
Кінчик її язика знову почав випинати крізь щоки. Це забрало в неї певний час, потім вона запитала:
— Вона взяла з собою і Ґрейс?
Протягом якоїсь миті я не знав, що їй відповісти, й нарешті сказав:
— Мене справді чекають нагальні справи.
— Ви стривожені, містере Арчер. І знаєте, що я вам скажу? Ви маєте всі підстави бути стривоженим. Ваша дружина досі перебувала у стані диявольської напруги. Я хочу, щоб ви зателефонували мені негайно, як тільки вона з’явиться.
— Я не знаю, в чому ви її підозрюєте, — сказав я. — Моя дружина — жертва. Вона втратила всю свою родину. Спочатку батьків та брата, а потім і тітку.
Ведмор тицьнула мені у груди вказівним пальцем.
— Зателефонуйте мені.
І подала мені ще одну зі своїх робочих візитівок, перш ніж повернутися до свого автомобіля.
Через кілька секунд я вже був у своїй машині і мчав на захід по Бриджпорт-авеню в напрямку тих околиць Мілфорда, які були найближче до Девона. «Майків бар» був невеликою цегляною будівлею поруч з одним із магазинів мережі «Севен-ілевен», його неонова вивіска з п’ятьох літер (Mike’s) вертикально збігала по другому поверху, закінчуючись над входом. Вікна фасаду були декоровані рекламними знаками компаній «Шліц і Курс» та «Будвайзер».
Я зупинив машину за рогом і пройшов назад, не знаючи навіть, чи «Майків бар» відчинений у таку ранню годину для відвідувачів, та увійшовши досередини, переконався: для багатьох ніколи не буває рано, щоб випити.
У тьмяно освітленому барі було близько десятка відвідувачів, двоє з них сиділи на високих стільцях перед прилавком і розмовляли, решта примостилися по одному за столами. Я підійшов до прилавка трохи збоку від тих двох чоловіків, сперся на нього ліктями і стояв так, поки не привернув до себе увагу низенького, міцно збитого чоловіка в картатій сорочці, який працював за ним.