Вулиця Без світання

Усиченко Юрій Іванович

Єдине, що не подобалося Дем'янкові в Богданні та її матері, що неприємно вражало його — це їхня фанатична релігійність. Обидві щоденно молилися вдома, ретельно відвідували церкву, ревно виконували релігійні обряди та звичаї. Дем'янко, який звик вважати релігію втіхою старих та людей з порушеною психікою, спочатку просто не вірив, що молода, здорова, життєрадісна дівчина може так щиро, фанатично поклонятися богові. Але незабаром йому довелося переконатися, що це так.

Одного разу зайшла розмова про отця Іваньо.

— О! — запалено вигукнула Богданна. —

Це свята людина! Він недавно оселився в цьому місті, але його вже всі полюбили. Ми з мамою ходимо молитися лише в костьол святої Єліжбети, де він править. Отець Іваньо всім допомагає. Коли мама захворіла — вона часто хворіє — він і їй допоміг.

— Ліки дав? — висловив здогад Дем'янко.

— Ні, — Богданна трохи зніяковіла. — Ліки дав лікар. А отець Іваньо двічі відправив молебень за її одужання.

— Ну, невелика допомога! — засміявся Дем'янко. — Що з вами?! — раптом вигукнув він, вражений зміною в дівчині.

— Слухайте, — крижаним, дзвінким від внутрішнього напруження голосом, роздільно карбуючи кожне слово, промовила Богданна. — Якщо ви безбожник, скажіть одразу. Я ненавиджу і зневажаю безбожників.

Неприємна зла гримаса спотворила її миле обличчя, в очах спалахнули тьмяні вогники фанатизму.

— Що ви, Богданно, ви мене не так зрозуміли! — поспішив запевнити її Дем'янко.

— А як? — не заспокоювалась вона.

— Я зовсім не хотів посміятися з вашого релігійного почуття, я просто пожартував. У мене звичка — жартувати.

— Погана звичка, — на диво суворим для неї тоном сказала пані Михайлина. — Є речі, якими не жартують. До них належить релігія.

— Пробачте, — наскільки міг, щиро вибачився Дем'янко. — Не будемо більше про це говорити.

— Добре, — згодилася Богданна, а пані Михайлина низько схилила голову…

Наступної неділі відбулася поїздка в ліс, що надовго запам'яталася і Богданні, і Дем'янкові.

За рулем старенького закритого «мерседеса», сіра фарба якого місцями облупилася, сидів Торкун — наїжений, до всього байдужий. На дзвінке «здрастуйте!» Богданни ледве відповів. Дивлячись на нього, дівчина, яка спершу безмірно раділа подорожі, одразу спохмурніла. Пригадала вимогу Іваньо: ніколи нікому ні за яких обставин не розповідати, куди їздила, з ким бачилася, хто послав її; стежити, щоб Дем'янко ні з ким не розмовляв, крім Довгого та його товаришів; в разі перевірки документів твердити, що вона й Дем'янко разом пішли погуляти в ліс, з Торкуном вони незнайомі, він наздогнав їх дорогою і запропонував підвезти за гроші… Накази священика були не бозна-які складні, проте Богданна чомусь весь час боялася забути їх. Може, тому, що думати про них не хотілося…

У той час на міських заставах ще стояли КПП — контрольно-перепускні пункти, що перевіряли документи в шоферів, а інколи і в пасажирів автомашин. Щоб не рискувати, Павлюк наказав Дем'янкові вийти з міста пішки і чекати машину за два-три кілометри від КПП. Дем'янко так і зробив. Околичними вуличками вибрався на пустир, за яким починалося поле, перейшов гайок і сів на обочині шосе.

Чекати довелося

недовго. Тільки-но зібрався ще раз закурити, як з-за повороту викотився «мерседес» і відразу ж загальмував.

Дем'янко привітався з Богданною і Торкуном. Примостився на задньому сидінні, поруч з дівчиною. Торкун включив швидкість.

Їхали мовчки. Торкун схилився над баранкою, вдивлявся не відриваючись у нескінченну сіру стрічку, що мчала під автомобілем. Богданна розгублено поглядала довкола, на запитання Дем'янка, як вона себе почуває, відповіла неохоче, і він замовк, трохи ображений.

День був холодний, похмурий, у кабіну вривався свіжий вітерець, але дівчині здавалося, що в машині нестерпно душно. Хотілося зітхнути на повні груди, розправити плечі і — не мала сил.

Так їхали довго, лишаючи позаду кілометр зл кілометром…

— Десь тут, — через плече, не обертаючись, сказав Торкун. — До Волі Берецької недалеко.

Великий камінь при дорозі, за ним — стежка. Про те, як знайти хату лісника і що сказати під час зустрічі, Богданні докладно розтлумачив Іваньо.

Незабаром Торкун побачив камінь, навислий над кюветом шосе, і загальмував машину.

— Може, вам краще лишитися тут, Богданно? — запитав Дем'янко. — Я піду сам.

— Ні, ні, я з вами! — заперечила дівчина і вийшла з машини. І раптом подумала: «Адже мені доручено шпигувати за ним. Так, шпигувати, інакше не назвеш!.. — Але зараз же заспокоїлась: — Отець Іваньо на погане діло не пошле».

Поспішною відповіддю вона виказала себе. Обличчя хлопця стало суворим, чужим. Він сухо промовив:

— Як хочете.

Обернувся до шофера:

— Чекайте на нас з третьої години. Піднімете капот і поратиметеся біля мотора, ніби щось зіпсувалось.

— Добре.

Машина рвонула з місця. Молоді люди лишилися самі на безлюдному шосе.

Стежка за каменем була вузька, заросла, давно не ходжена. Дем'янко йшов попереду, Богданна — за ним. Обоє мовчали. Дем'янко зрозумів: супутниця приставлена для контролю. Це його стурбувало. Чи не догадуються Павлюк та Іваньо? Ніби причини для підозри у них немає… А все ж таки…

Думала про своє і Богданна, В пам'яті поставав скорботний образ однорукого Стефана. «Добрий актор», сказав про цього Іваньо. Хотілося вірити святому отцю… В грудях наростало глухе, важке почуття. Дівчина не розуміла, що з нею сталося, і намагалася прогнати непрошені думки, вгамувати почуття тривоги, поводитись так, як велить віра. «Віра — найвища чеснота, — не раз говорив Іваньо. — Розум — сліпий».

Так ішли з півгодини і раптом здалеку побачили на узліссі присадкувату хату під стріхою, а ще далі, за полем, — село.

«Зручне місце: підходи до хати видно здалеку», подумав Дем'янко.

Коротко сказав супутниці:

— Оце, мабуть, і є хата лісника.

Біля старої, облупленої, занедбаної хати не було ні городу, ні садочка. Кудлатий пес, прив'язаний іржавим ланцюгом до похиленого ґанку, ощирився на незнайомих людей, загарчав,

— Гей, хто дома є! — покликав Дем'янко. — Не підходьте ближче, Богданно, вкусить.