Вулиця Без світання

Усиченко Юрій Іванович

— Це потрібно для того, щоб не хвилювати вашу матір, — пояснив полковник. Вирвав списаний аркушик з блокнота і віддав його Дем'янкові. — Покажіть своєму «шефові», перш ніж вручите за призначенням.

— Буде виконано, товаришу полковник, — Дем'янко взяв папірець, сховав у кишеню.

— Ну, от і все… А тепер, Богданно, прогуляємось і поговоримо…

Грицай взяв дівчину під руку, і вони зникли за валуном.

Дем'янко з вдячністю подивився вслід полковникові. Дістав з-під піджака парабелум, вистрілив

угору.

Коли пасажири вийшли з машини і зникли в лісі, Торкун якнайзручніше примостився в кутку сидіння, чекаючи їх повернення. Мета поїздки зовсім його не цікавила.

Чекав довго. Раптом з боку скелі пролунали постріли — один, другий.

Торкун не надав їм значення. Здалеку побачив Дем'янка, що виходив із лісу.

— Поїхали, — сказав той, сідаючи в машину.

— А дівчина? — запитав спантеличений Торкун.

— Вона… пішла.

— Куди?

— Не ваше діло! Їдьмо!

Торкун нічого не міг зрозуміти. І раптом згадав про постріли. Відчув, як у животі щось обірвалося, заворушилося волосся.

— Ви!.. Ви!.. — Торкун не міг вимовити страшного слова.

Дем'янко стиснув його за плече. Сказав, з холодною люттю карбуючи слова:

— Так! Я! І якщо ви зараз же не рушите з місця, я й вас прикінчу, як собаку!

Рішучість Дем'янка злякала Торкуна. Погано усвідомлюючи, що робить, натиснув на стартер, розвернув машину. «Мерседес» рвонувся вперед. Старенький мотор ревів, захлинався, а напівзбожеволілий від жаху Торкун намагався ще й ще збільшити швидкість. Раз у раз поглядав через плече.

Але скільки Торкун не озирався, він бачив на задньому сидінні тільки одного Дем'янка з сигаретою в міцно стиснених губах…

Їх обігнав той самий чорний «лімузин» із спущеними шторками на вікнах. Більше за цілу дорогу вони жодної машини не зустріли.

Коли передмістя було вже зовсім близько, Торкун помітив чоловіка, який не поспішаючи прямував назустріч машині. Чоловік підняв руку. Торкун раптово загальмував:

— Давно вас чекаю, — незадоволено промовив Павлюк, відчиняючи дверцята, і плюхнув на сидіння поряд з Дем'янком. — В костьол не можна: приїхало духовне начальство, і отцю Іваньо зараз не до нас. Кепсько, дуже затягається справа.

Після паузи спитав:

— Ну, що?.. А втім, зрозуміло.

— Прочитайте, — коротко сказав Дем'янко, простягаючи Павлюкові записку Богданни. — Примусив її написати.

Павлюк прочитав, схвально глянув на Дем'янка.

— Добре, краще не треба. Через десять днів ми будемо в Енську… Або в іншому надійному місці, — додав він, вирішивши, що на радощах ляпнув зайве.

«Енськ! Звідси він має намір тікати в Енськ», відбилося в пам'яті Дем'янка.

Павлюк помітив велику сумку. Розкрив.

— Ого, пиріжки!

Дістав один, почав з апетитом жувати.

— Непогані,

покуштуйте.

Дем'янко взяв пиріжок. Торкун відчув нудоту.

Павлюк схвально поглядав на Дем'янка, думав: «Так, з нього будуть люди…»

XV. СУТИЧКА В ПІДЗЕМЕЛЛІ

Відпочити після двогодинного польоту з Енська в Кленів Воробйову не пощастило. Тільки-но він приїхав з аеродрому в готель, умився і збирався повечеряти, як у двері постукали.

— Прошу!

Увійшов високий, літній, з сивими скронями чоловік. Відрекомендувався:

— Грицай.

— Товаришу полковник! — посміхнувся Воробйов, простягаючи руку. — Та ми ж уже зустрічалися з вами. На Ровенщині. Ви командували диверсійною групою, а я приїжджав до вас зв'язковим від партизанів.

Грицай пильно глянув на Воробйова.

— Тепер пригадую. Вас важко пізнати, ви так змінилися. Куди це зібрались? — несподівано запитав Грицай.

— Перекусити з дороги. Але коли…

— Їдьмо до мене. Там і повечеряємо, і поговоримо. Хочу ознайомити вас із справою і запропонувати на завтра спільну операцію.

Коли Грицай і Воробйов увійшли в кабінет, на маленькому лакованому столику, накритому білою серветкою, вже були поставлені тарілки з нехитрими стравами військторгівської їдальні. Телефонні апарати, зняті зі столика, стояли тут же, поруч, на підлозі.

— У ресторані вас нагодували б краще, але зате оцього там не дали б, — Грицай пошарив у тумбі письмового стола, дістав пляшку, урочисто поставив на стіл…

— Ого! Вірменський марочний, — похвалив Воробйов. — З довоєнного часу такого коньяку не куштував.

— Я теж. Учора приятель прислав. Може, і ви його знали. Мартиросян Стьопа, у мене в групі сержантом був.

— Не пригадую.

Коли повечеряли, Грицай прибрав тарілки на підвіконня, поставив на місце телефони і сказав:

— Я ознайомився з копіями ваших рапортів. Скажіть, знайдено великий чемодан Блеквуда?

— Ні, — відповів Воробйов. — Мене це теж дуже турбує. Схоже на те, що в нього є ще один спільник, про якого ми нічого не знаємо, йому він віддав чемодан, коли сидів у ямі.

— А може сховав — закопав під помостом чи десь в іншому місці? — висловив сумнів Грицай.

— Ми обшукали і підвал, і флігель, і подвір'я, — відповів Воробйов.

— Обшукали? А як новий відлюдник, не прогнівався?

— Його справи кепські. Він у психіатричній лікарні. Релігійне божевілля на нервовому грунті. У Ситника фашисти по-звірячому вбили всю родину.

— Яка підлота — скористатися з горя людини, холоднокровно доводити її до божевілля, щоб видурити гроші. За молитовним домом стежите? — спитав полковник.