Вулиця Без світання

Усиченко Юрій Іванович

— Зайдемо разом, у мене теж нема чого курити.

Купили. Мовчки пішли далі.

Дем'янко раптом швидко промовив:

— Ідіть прямо, не озирайтесь, чекайте мене біля костьолу, — і шмигнув у під'їзд.

Павлюк сунув руку в кишеню, опустив запобіжник пістолета. Глянув праворуч, ліворуч…

Нічого підозрілого не помітив. Назустріч йшли середніх літ чоловік, молода жінка і хлопець.

Дивно…

Завернув у провулок, озирнувся — слідом не йдуть.

Попетлявши з обережності ще в лабіринті вузьких

вуличок, остаточно переконався: ніхто не стежить і, не розуміючи, в чому річ, попрямував до костьолу.

Дем'янко вже чекав його.

— Неприємна зустріч, — сказав молодий чоловік. — Помітили літнього чоловіка в темному пальті, який ішов назустріч?

— Здається, був такий.

— Знайомий мого батька, страшенний пройдисвіт, знає, що я служив у «Галичині». Міг виказати.

— Вчасно ви його помітили.

— Я сам не знаю, як встиг розглядіти його. Добре, що все щасливо обійшлося, — сказав Дем'янко. У нього були підстави радіти, він не згаяв часу даремно…

Іваньо впустив їх відразу після дзвінка.

— Ну що, болить голова, святий отче? — підморгнув йому Павлюк.

Іваньо не відповів. Після короткої паузи спитав, де вони були. Павлюк розповів, потім попросив чого-небудь зігрітися.

— Змокли до рубчика, — поскаржився. він.

З тої самої пляшки, з якої частував Грицая та Воробйова, священик налив їм по склянці вина. Одним духом вихилили склянки до дна.

— Ходімо, — сказав Павлюк. — Не можна гаяти часу, сьогоднішня ніч буде вирішальною.

— Дем'янко, на свій пост, — наказав Іваньо. — Глядіть не заспіть, перевірятиму.

— Я дістав довший лом, — сказав священик Павлюкові, коли вони удвох спустилися в підземелля. — Ним підіймемо плиту без допомоги Дем'янка.

— Добре, — відповів Павлюк, кладучи принесені згортки на підлогу. — Це вибухівка. Може, вона й не буде потрібна. Пшемінському тоді було не до сейфів.

— Може, й так, — відповів священик.

Всунувши в щілину важкий лом, розхитали плиту і трохи підважили її. Павлюк посвітив у щілину.

— Сейф! — хрипко сказав він. — Це тайник.

З новими силами натиснули на лом, орудуючи ним, як важелем. Плита піднялася вище.

— Сюди… Сюди… Зсовуйте набік… Який ви неповороткий, святий отче! Ще… Так!..

Нарешті, плиту вивернули. Тепер вона лежала збоку, відкривши вириту яму. В ямі стояв масивний металевий ящик. Павлюк спробував відкрити його ломом. Ящик не піддавався.

— Без вибухівки не обійдеться, — сказав Павлюк і почав приладнувати до ящика заряд.

— Відійдіть, святий отче, на всякий випадок. Он туди, за виступ.

Гримнув глухий вибух, товсті стіни підземелля поглинули його. В ящику утворилася трикутна рвана діра. Павлюк просунув туди руку.

— Тут, — радісно вигукнув він і дістав плаский, потемнілий од вогкості металевий футляр.

Футляр зачинявся герметично, і документ зберігся

в ньому дуже добре. Павлюк і священик швидко проглянули список. Як і казав Пшемінський унтер-штурмфюреру Бреге, в документі були всі відомості про гестапівців у рясі: прізвище, ім'я, адреса, сан, кличка, «стаж», «заслуги» та інші дані, які незаперечно доводили, що іще до нападу фашистської Німеччини на Польщу в 1939 році гітлерівська розвідка мала серед уніатських священиків усіх рангів численну і надійну агентуру.

— Страшно подумати…

— Що? — відірвався од читання Павлюк.

— Що такий документ міг потрапити до радянських властей: його опублікування викликало б надзвичайно прикрий міжнародний резонанс.

— Коли вже потрапив до мене, до них не потрапить, — самовпевнено промовив Павлюк. — Бачили коли-небудь таку штучку?

Дістав з-під сорочки пласку металеву коробочку, розгвинтив її на дві частини. Акуратно склавши аркуш, убгав його в коробочку і загвинтив її знову.

— Звичайна ладанка, — сказав Іваньо.

— Не зовсім звичайна. Бачите? — Павлюк показав на кнопку у стінці коробочки.

— Бачу.

— Досить натиснути кнопку, щоб усередині чиркнула запальничка. Одразу спалахне особлива суміш, і вміст коробки вмить перетвориться на попіл.

— Дотепно…

Раптом Павлюк рвучко обернувся.

— Стріляйте, пан-отче! Стріляйте! — вигукнув він.

Важкі двері, що прикривали вхід у підземелля, розчинилися. З коридора стрибнула людина, за нею — друга, третя, четверта…

Павлюк ладен був поклястися, що першим стрибнув у підземелля Грицай.

— Здавайтесь! — продзвенів голос у густому мороці.

Іваньо теж почувся голос Грицая…

У відповідь на пропозицію здатися священик вистрілив.

Мовчанка. Довга, гнітюча мовчанка. Павлюк зрозумів: їх хочуть узяти живими. Відчував, що контррозвідники підповзають усе ближче, чекав: ще секунда — і його схоплять дужі руки.

Недалеко почувся шерех. Іваньо вистрілив. Хтось ойкнув, і знову настала гнітюча тиша. Священик послав одну за одною кілька куль туди, звідки почувся стогін. Але поранений більше нічим не виказував себе.

Павлюк безшумно підвівся і тихо почав відступати по коридору. Щоб не збитися, пальцями лівої руки вів по стіні. В правій тримав пістолет.

Несподівано пальці його наштовхнулися на людину. Дужий удар по руці, і пістолет впав з рук Павлюка. Почувши шум, Іваньо знову почав стріляти. Скориставшись із сум'яття, Павлюк вирвався і побіг коридором. Нарешті, коридор скінчився. Павлюк стояв на порозі Залу судилища. Вийняв гранату, опустив запобіжник. Широко розмахнувшись, шпурнув у темряву і скочив до каміна.