Я, «Побєда» і Берлін
Шрифт:
— Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, — почув я за спиною.
— Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в. малого машина…
Я не відчував радості від спілкування з бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:
— Ма, вийди на вулицю, щось покажу.
— Принеси сюда, Андрійку, я не маю часу.
— Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.
Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Бабок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпризи, старші від тебе на тридцять років.
— Я купив Машину, — гордо
Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утратила, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в мене чимось важким.
— Ти жартуєш? — з ноткою останньої надії спитала вона.
— Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай покатаю!
— Відстань, мразь мала, що ти придумав? їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ще одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!
Кількість адресованих на мою скромну персону в'їдливих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-таки на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім'я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовнішній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокодилом, з'їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?
«Побєду» все-таки прийняли в сім'ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Великої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об'єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Трезор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойч-марок за облуплену страшидлу — ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мата за собою подібну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.
— Андрійку, до тебе, — мама передала слухавку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.
— Альо, — не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покремсати, озвався я.
— Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?
— Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з'їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.
— Я в Бундес збираюся, ти не хочеш?
— А коли?
— Десь через тиждень, — відповів Бард. Він знав, що я максимально необов'язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто
— О'кей! — легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.
Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:
— Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?
— Нє фіг дєлать, — сказав я. — Скільки їх буде?
— Шість дітей.
— Не поняв?
— Ну, діти-манекени — в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.
— А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. — На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.
Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорівнювала 50–60 км на годину. Спідометр останній раз працював, коли ще був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик — незмінний автомобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я робив у голові мітки, з якими та швидкість була пов'язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» — треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.
Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік — був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсутності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознайомив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:
— Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п'ятдесят.
— Супер, тато! — відповів на це Бард, дістав два червонці, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.
— Боже, не знаю, що мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, — ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказата вона.
Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицвілий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до інопланетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав'ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунівську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати: