Я, робот

Азимов Айзек

Минуло чимало часу, поки Пауелл опам’ятався.

— Майку, — мовив він похололими губами, — ти відчуваєш прискорення?

Погляд Донована був порожній.

— Га? Ні… ні…

I тоді в рудоголового стислися кулаки, він зірвався з стільця і вперся у вигнуте холодне скло ілюмінатора. Там було видно тільки зірки.

Він одвернувся від ілюмінатора.

— Грегу, вони, мабуть, запустили двигун, коли ми зайшли всередину корабля. Це заздалегідь продумано. Вони домовилися з роботом використати нас як піддослідних кроликів на той випадок,

коли ми задумаємо вибратися звідси.

— Не може бути! Який сенс посилати нас у космос, коли ми не знаємо, як керувати кораблем? Як ми повернемо його назад? Ні, він працює сам по собі і без видимого прискорення.

Він підвівся і став повільно ходити по кімнаті. Металеві стіни відлунювали звуки його кроків.

— Майку, це найнеприємніше ситуація, в яку ми коли-небудь потрапляли, — сказав він із сумом.

— Це новина для мене, — гірко відповів Донован. — Бо я вже почав сподіватися, що почав чудовий період у нашому житті.

Пауелл пропустив ці слова повз вуха.

— Немає прискорення, — значить, принцип роботи корабля відрізняється від усіх досі відомих.

— Принаймні відомих нам.

— Відрізняється від усіх досі відомих. Тут немає двигунів з ручним управлінням. Можливо, вони вмонтовані в стінах. Може, через те стіни такі товсті.

— Про що ти там мимриш? — запитав Донован.

— А чому б і не послухати мене? Я кажу про те, що які б не були двигуни в цього корабля, вони заховані і не мають ручного приводу. Корабель рухається з допомогою дистанційного управління.

— Ним керує Мозок?

— А чому б і ні?

— Отже, ми не виберемося звідси, поки Мозок не поверне нас назад?

— Може бути. Якщо так — давай спокійно чекати. Мозок — це робот. I він повинен діяти відповідно до Першого закону. Він не може завдати шкоди людині.

Донован повільно сів.

— Ти так вважаєш? — Він ретельно пригладив чуба. — Послухай, вихідні дані космічного двигуна зруйнували робота фірми “Консолідейтед”, і, як стверджують інтелектуали, сталося це тому, що в міжзоряних польотах гинуть люди. Якому роботові ти збираєшся вірити? Наш мав ті самі вихідні дані, наскільки я розумію.

Пауелл нещадно смикав себе за вуса.

— Не удавай, що ти не знаєш робототехніки, Майку. Перш ніж виникне фізична можливість для робота порушити Перший закон, десять разів перегорить маса деталей і від робота залишиться купа металобрухту. Все це пояснюється дуже просто.

— О, звичайно, звичайно. Оце вранці мене має розбудити слуга. I я не повинен хвилюватися перед сном, тим паче, що все пояснюється дуже і дуже просто.

— О, Юпітер! Майку, чому ти все скаржишся? Мозок турбується про нас. Тут тепло, світло, багато повітря. Не відчувається навіть прискорення, що могло б скуйовдити твоє волосся, коли воно таке гладеньке, хоч на вітрину виставляй.

— Отак? Грегу, тобі б читати лекції. А що ми будемо їсти? Що будемо пити? Де ми, взагалі? Як ми повернемося назад? А якщо аварія, до якого виходу ми побіжимо

і в яких скафандрах? Я не бачив тут навіть ванної кімнати або ж і тих маленьких вигод, що межують з нею. Звичайно, про нас турбуються, але чи достатньою мірою?

Голос, що перебив тираду Донована, належав не Пауеллу. Він був нічий. Голос лунав у повітрі — громовий, розкотистий, що аж приголомшував своїм звуком.

Грегорі Пауелл! Майкл Донован! Грегорі Пауелл! Майкл Донован! Будь ласка, повідомте своє місцезнаходження. Якщо ваш корабель піддається управлінню, повертайтеся на базу. Грегорі Пауелл! Майкл Донован!..

Повідомлення повторювалося механічно, через невеличкі інтервали.

— Звідки голос? — запитав Донован.

— Я не знаю, — схвильовано прошепотів Пауелл. — А звідки тут світло? I взагалі, звідки все це йде?

— Ну, а як ми відповідатимемо? — Вони повинні були говорити тільки під час інтервалів між повторами повідомлення, що голосно відлунювало.

Стіни були голі настільки, наскільки може бути голим суцільний вигнутий метал.

— Даємо відповідь, — сказав Пауелл. Вони вигукували по черзі і разом:

— Місцезнаходження невідоме! Корабель — некерований! Ми у відчаї!

Їхні голоси наростали і дробилися у відлунні. Короткі ділові речення перетворювалися на пронизливі звуки. А холодний настійний голос невтомно повторював, повторював і повторював слова повідомлення.

— Вони не чують нас, — видихнув Донован. — Тут немає передавального механізму. Тільки приймальний.

Він невидющим поглядом уп’явся в маленьку цятку на стіні.

Настирливий голос іззовні повільно став затихати і зник зовсім. Донован і Пауелл знову до хрипоти стали вигукувати слова відповіді.

Хвилин через п’ятнадцять Пауелл байдуже промовив:

— Давай знову обійдемо корабель. Треба знайти щось поїсти. — В його голосі звучала безнадія. Це було визнання поразки.

В коридорі вони розійшлися — один звернув ліворуч, другий — праворуч. Їхні кроки лунко відлунювали. Згодом вони випадково зустрілися в коридорі, подивилися один на одного і розминулися. Пауелл враз зупинився, почувши радісний голос Донована.

— Гей, Грегу! — гукав Донован. — На кораблі є туалет. Як ми раніше не помітили його?

Хвилин через п’ять вони зустрілися.

— Душу поки що не видно, однак… — голос його обірвався. — Їжа, — видихнув він.

Стіна розсунулася, і з’явилася шафка з двома полицями. Горішня полиця була заповнена банками різних розмірів і форм без етикеток. Емальовані банки на нижній полиці були однакові. У Донована аж жижки затрусилися. Нижня половина мисника охолоджувалася.

— Як… як…

— Раніше тут нічого цього не було, — коротко сказав Пауелл. — Стіна розсунулася, коли я увійшов.