Я, зомбі

Кононович Леонід

Моя посмішка, певне, таки вплинула на неї. А може, вона була шокована й ще не зовсім добрела тями чи, може, й просто була ще замолодою для такої роботи.

— А ви, — вже трохи м'якшим тоном озвалася вона, розглядаючи мене своїми фіалковими очима, — хіба не знаєте, що Альберт Феліксович не приймає газетярів? Після того як ваша шатіябратія…

— Погралася з ним у кота й мишки? — несподівано запитав я.

— Ну, я так не висловилася б… — збентежилась білявочка. — Бачите… — вона знов глипнула на телефон, міркуючи, певне, чи не гукнуть якого драба, аби він надавав мені по шиї, —…бачите, Альберта Феліксовича дуже образили ті статті, де його прозивали шахраєм і сумнівалися у його видатних чаклунських здібностях. А тут ще деякі пацієнти пішли… ее…

— … на повідку! — підказав я з невинним виглядом.

— Еге ж, на повідку, на повідку в деяких журналістів… Стоп, стоп, — очі її знову стали твердими, — а ви яке видання представляєте… і хто ви такий взагалі, ану, кажіть?!

Я

посміхнувся й, залізши в свою шкіряну репортерську торбу, дістав посвідчення. Як і мій імідж, воно було не зовсім правдивим, — свого часу «Тартар» підгодовував такий собі авангардистський листок, що його видавало двоє диваків (один був інвалідом, а другий, здається, без клепки у голові), і я числився у них в штаті.

— Літературнонауковий вісник «П'ята колона», — відрапортував я. — Авангард, містика, божевільні ідеї.

Це справило враження на білявочку.

— Нууу, — промимрила вона, зиркаючи на мене з якимось аж острахом, — не знаю. Не можу обіцять. Альберт Феліксович навряд чи захоче з вами говорити. Хіба що… — Задзижчав селектор. Білявочка перемкнула тумблер і взяла трубку. — Я, — проспівала вона своїм оксамитовим голосочком. — Так, Альберте Феліксовичу… Тактак, обком підтверджує цю суму… — Очі її неспокійно метнулися у мій бік. — Альберте Феліксовичу, тут сидить представник журналу «П'ята колона»… Авангард, містика, божевільні… ее… ну, як же ж на них… отот, ідеї, дякую… То вони хочуть запропонувати вам дещо… Що саме? Здається, виступи за кордоном…кажуть: багате видання, є навіть валюта… атож. Атож. Зараз буду… — Вона опустила трубку і з сумнівом зміряла мене очима. Тоді добула з шухляди якусь теку. — Сидіть, — сказала вона. — Звісно… — Білявочка підвелася, і я насилу стлумив у собі вигук захоплення: це була справжнісінька сексбомба — з лебединою шиєю, крутими стегнами конозистої лошиці і задерикуватими грудьми, котрі аж рвалися на волю, напинаючи темного светра із шотландської вовни… — Звісно, годилося б вас витурити у шию, але можете вважати, що вам пощастило, — Альберт Феліксович, здається, зацікавився вашим виданням…

Я провів її ласим поглядом, поки вона не вийшла з зали, а тоді глибоко вдихнув повітря й підвівся. Звісно, це теж був ризик і це була груба робота, але іншого виходу я не бачив. Я потяг за фігурну ручку двері в глибині зали — з темного мореного дуба і вкриті якоюсь горорізьбою — й переконався, що вони замкнені. Ну, та це була не перепона, — замок був наш, радянський, а я одмикав і не такі замки, слава Богу, в фірмі «Тартар» вчили цьому ділу, — тож я затріснув за собою ті двері й хутко їх блокував. Переді мною був коридор, осяяний жовтими лампами, а в кінці нього — ліфт. Я ввійшов у кабіну, й ліфт безгучно ковзнув угору. «Може, слід було б узяти пістолета», — подумав я. Тоскне відчуття небезпеки, що осьось звалиться на тебе, знову стало дзвеніть у моїй підсвідомості, наче пищання комара. Правда, той пістолет тут і поміг би… як мертвому кадило, а все ж… Ліфт спинився. Якусь мить він стояв ані руш, а тоді двері одчинилися.

Я опинився у якомусь холі. Смерділо ліками. Видно було коридор, стерильний і довжелезний, а в кінці нього — бюрко з настільною лампою. Я наздибках прокрався до дверей, зашклених матовими шибами, й прислухався. Було тихо. «Хоч би халат, чи що, — подумалося мені, — може, й зійшов би за якогось ескулапа, бо, судячи з усього, це клініка». Втім, так чи йнак, а голову підставляти доведеться… Що ж, професія у нас така… підставляєш головешку — і по ній б'ють кастетом а чи прикладом, або взагалі чимось важким… ну, а тоді береш того драба, що провалив тобі макітру, за барки і починаєш витрушувати з нього інформацію… Потягши незамкнені двері, я прослизнув у ще один коридор — запах ліків зробився іще гострішим — і недбалою ходою рушив куди очі дивляться.

Єзуїтський колегіум, думав я, роззираючись надовкіл. Нічого собі колегіум… паркет… двері з дуба й горіха… а сам ліфт чого коштує! Хтось тут добряче сипонув грішми, аби мудрець міг усамітнитися й регулярно ловити кайф, поринаючи у нірвану… Господи, і оця худобина, оцей фанат — тібетський мудрець!.. Скажи це десять років тому — та з мене й кури сміялися б, не те що! Хоч я за тих часів у майбутнє не заглядав. Правду кажучи, мені було не до прогнозів. В університеті на мене влаштували справжнісінькі лови. А ще б пак, номенклатурний факультет… партійний розплідник, де на заочному аж кишить людьми з відомства, котрим треба доскочить хоч якоїсь ксиви, аби просуватись по службі, — ну, а стаціонар… стаціонар сливе всуціль забитий як не дітьми райкомівців, то начальників місцевих адміністрацій, а то міліцейських босів… бездумна юрма, котру насторожувало саме слово «свобода», жорстока й підла комса зі сталевими очима, недолюди, які уже в цьому віці не мали й на крихту совісті й поняття не хтіли мати, що це таке… І чим я їх так дратував, подумати лиш! Хіба тим, що плював на колективізм, у якій формі він не виявлявся — суботниками чи участю в демонстраціях; а може, й того, що вихований був людьми старої доби і навіки вхлинув у себе од них отого духу свободи, анархії і махновської вольниці, котра була в двадцятих роках; а швидше всього через те, що попри свої широчезні

плечі і велетенський зріст, був наївний, як теля. Підсвідомо в кожному живе потяг до насильства, й чоловік шукає коли не слабшого од себе, то бодай дурнішого… А тут ще й ситуація була відповідною! Того року по Вкраїні знову прокотилася хвиля арештів. Брали інтелігенцію, недобиту в погромах сімдесят другого, та й на факультеті загребли якогось сіромаху — здається, за те, що читав і другим давав читати книжки Грушевського. В університеті зависла тяжка, чорна атмосфера кримінальної зони. На партійних зборах люди кидалися одне на другого, наче пси. Викладачі були знервовані й боялися навіть своєї тіні. Результати не забарилися: на першій же політичній атестації мені висловили недовіру. Відрив од колективу, заявив голова комісії, спортивний молодик із факультетського бюро. «От подумай сам, — обернувся він до мене, — всі вважають своїм почесним обов'язком вийти на жовтневу демонстрацію; вся група як один присутня на зустрічі з делегатом першого з'їзду комсомолу; цілий курс — двісті осіб, подумай тільки! — бере участь в політклубі «Коммунизм шагает по планете», — і тільки ти…»

Я підвівся й глянув на нього з висоти свого несусвітного зросту. Мене душила лють. «Хочу спитати лише одне, — прогримів мій голос під склепінням зали, — я маю право на свободу розвитку… маю чи ні, скажіть?!» Наївна фраза… Наївна та й примітивна до того ж, але що за переполох вона викликала! Як згадаєш, то аж серце радіє. Тоді, правда, не раділо, і ніякої втіхи я тоді взагалі не мав. Другого дня мене потягли до декана. Потім був виклик на факультетське бюро, а за тиждень — комсомольські збори. «То тобі потрібна свобода?! — питався з трибуни спортивний молодик. — Якої ж свободи ти хочеш? Може, вітрини бить у магазинах? Може, перехожих грабувать у темних завулках? А може, отуди йти… — він махнув рукою у бік парку Шевченка, — …отуди, до пам'ятника, справляти шабаш із націоналістичними покидьками?!» Правда, всіх переплюнув секретар партбюро, Петро Петрович, — факультетський оратор з вогнистим поглядом і шапкою розпатланого волосся на голові. «За часів моєї молодості, — замислено почав він, — був такий лозунг: “Коли ворог не здається — його знищують”! В складну епоху ми живемо, товариші, складну й напружену — епоху ідеологічних битв…»

Коридор скінчився. Я звернув у тупик і завмер. Переді мною була справжнісінька брама — грубезна, оббита пластиком і, що найцікавіше, з секретним цифровим замком.

Я озирнувся. Під склепінням єзуїтського колегіуму зависла стерильна тиша. Не видно було ані лялечки, однак єство моє аж дригоніло, аж корчилося од близької присутності небезпеки, — сигнал був уже не комариним пищанням, а простотаки гучав у вухах, неначе могутній поклик сурми.

Я ковтнув слину. Тут, за цими дверима, щось має бути. І послали мене сюди, аби я добув інформацію: що саме діється в цьому кублі і чому од цього вмирають люди… отот, добувать інформацію, подумав я, а не піклуватися за свою шкуру! Я нагнувся й, раз по раз кидаючи погляд через плече, став чаклувать над кодом. Перші три цифри… так… і вісім порожніх інтервалів… де тільки служба безпеки роздобула цей код, подумати лишень!.. П'ять цифр і тринадцять інтервалів… Ану ж бо як він хибний — ото буде дзвону та гуку! Добре, чекаємо… Я розігнувся і втер чоло. Звісно, «Тартар» був фірмою, де навчали не тільки рукопашного бою, але й вмінню працювати з відмичками, відключати будьяку сигналізацію й одкривать панцерні каси. Спеціаліст по сейфах, крім базових знань, втовкмачив мені ще й таке: секретний замок має сотні тисяч комбінацій, і, не знаючи коду, відкрить його практично неможливо. Щоправда, є люди, котрі працюють в таких випадках наосліп, керуючись лише інтуїцією. Ну, та пробувать не радив би: дев'яносто дев'ять випадків зі ста, що спрацює сигналізація, — а вона, знаєте, буває із всякими каверзами…

Через дві хвилини замок раптом загудів і в дверях щось клацнуло. А самі вони безгучно, поволі і якось аж зловісно стали від'їжджати убік.

Це була наче операційна, з блискучими нікельованими приладами і конструкціями невідомого мені призначення, сліпучобілими стінами, по котрих зміїлися грубі кабелі, різким духом формаліну чи ще якоїсь гидоти і п'ятьма теж неначеб операційними столами, котрі були накриті цупкими брезентовими фартухами. Я зібрався в клубок. Тоді, ступаючи наче кіт, переступив поріг, наблизився до крайнього столу й закляк: судячи з усього, під брезентом була людина. Я знову озирнувся. Тиша в коридорі аж згустилася, дзвінка й зловісна, як перед штормом. Та й не взяла б вас лиха година, дідьчі ви екстрасенси! — подумав я. До трупів мені, правда, не звикать, а все ж…

Я вдихнув повітря й ривком відкинув брезент.

Під ним лежав чоловік. Лице його нагадувало вощину. Він обернув голову й глянув на мене. Якусь мить ми дивилися один на другого; тоді я, не тямлячи себе, накинув на нього укривало, й одступив, і позадкував до дверей, почуваючи, як по хребту цебенить струмінь холодного поту…

… і замалим не збив з ніг якусь дівчину в білому халаті.

Вона все бачила. Вона була бліда як крейда, зі стиснутими губами й надзвичайно твердим поглядом. За плече вона тримала якогось молодика. Мене вразили його очі — порожні, немовби зі шкла, вони були очима трупа.