Я, зомбі
Шрифт:
Мурат остережливо стусонув мене попід ребра.
— Словом, — сказав я, невдоволено озираючись на нього, — словом, способів достатньо… Але, одверто кажучи… — я знову сів у фотель, — вживати їх просто нераціонально! Розумні люди завше домовляться… не кажучи вже про те, що після цієї бесіди стане легшим і порозуміння між нашими організаціями. Запитання: Школа тібетської медицини у системі вашого відомства?
— Конспіративна… ее… квартира. — Таксист говорив через силу, й слова лізли з нього, як з м'ясорубки. — Явка. Філія. Що завгодно, одним словом…
— Експерименти?
Він мовчав, звісивши голову.
— Експерименти?! — гаркнув я щосили.
— Обробка… спецпрепаратами, — прошепотів чолов'яга. — Плюс гіпнотичні сеанси. Технологія мені невідома. З ними ще щось роблять у лабораторії… я оперативник, не більш. Через п'ятнадцять
— Зомбі… — прошепотів я, стиснувши сигару зубами, — зомбі!..
— Дата операції «Союз»? — раптом озвався Мурат — вперше за ввесь час, одколи йшов допит.
Таксист здригнувся, й лице його пополотніло.
— Дата?!
Чолов'яга мовчав. Голова його звісилася на груди й погойдувалася з боку на бік. Мурат підвівся і, нависаючи над ним, наче брила, взяв його за підборіддя.
Жорстке, вугласте лице, перекреслене прямокутником стрічки, було бліде мов крейда.
— Завтра… — прошепотів він. І облизнув пересохлі губи. — Завтра, коло стадіону… о шістнадцятій нульнуль!..
VIII
— … збрехав, чортів пес!
— Хтозна!.. — буркнув Мурат, опускаючи бінокля. І замислено потер перенісся. — Хтозна…
Я стенув плечима й одвернувся. Ми стояли на горішніх трибунах стадіону. З висоти цієї чаші як на долоні видно було майдан, котрий нагадував розтривожене муравлисько.
— Врешті могли й одмінить, — сказав я. — Той візит їх таки добряче розколошкав… а тут ще й оперативника чорти вхопили!..
Мурат похитав головою. Тоді притулив бінокля до очей і знову став оглядати площу. Вона аж цвіла знаменами й транспарантами — правда, знамена були пурпурного кольору, рідше червоного з голубим, а синьожовтої барви не було геть.
— Ні, — обізвався Мурат, підкручуючи коліщата бінокля. І трохи помовчав, певне, вловивши щось у фокус. — Ні, для них це оказія, котра більш не повториться. — Він повів біноклем убік. — Ага… а от і наші під'їхали! Ну, люду досить…
— Не втямлю, — озвавсь я, скоса бликаючи на Мурата. — Не втямлю я цього задуму. Чому вони обрали цей комуністичний мітинг? Слухай, у тебе є якісь здогади?
Мурат замислено зважив на долоні бінокля.
— Думаю, це провокація. — Він дивився на мене, але впритул не бачив. — От тільки не знаю, як її проведуть…
Я зробив розумне обличчя й, не знаючи, що б його зробити іще, знову підняв бінокль і став розглядати площу.
— А їхні люди стягуються!.. — од передчуття близької сутички в мене аж руки засвербіли. — Та й до чортової ж мами їх сьогодні! Диви, — я навів фокус чіткіш, — машина з відеокамерою… скажи лишень!..
— Де? — зацікавився Мурат. — А… тактак! І навіть не одна… гм, значить, щось таки готується! — Його обличчя спохмурніло. — Треба когось послати, щоб задавив ці камери… не вистачає тільки, щоб ми засвітились!..
Він трохи подумав, кусаючи губу. Тоді добув рацію і тричі з різними проміжками послав умовлений сигнал. Відкрито перемовлятися не було сенсу — більше ніж певно, що на всіх діапазонах ішло прослуховування.
За кілька секунд рація уривчасто задзуміла.
— Спускаємося! — буркнув Мурат. — Всі на місцях. Малевича не видно. Ну, та він і буде нескоро…
Ми збігли вниз і через хвіртку в ґратчастій огорожі вийшли на майдан. Людей було небагацько. Натренованим зором я вихопив з юрми жменю фанатиків, котрі стовпилися довкруг автобуса з гучномовцями, — решта ж були собі просто роззяви, котрі од нічого робити тинялися майданом, та ще сотні зо три забитих і якихось аж сонних робітників, яких нагнали сюди за рознарядкою з райкому. Що й казати — мітинги давно вже набили усім оскому! Харчів у крамницях не більшало, власті робили що в голову збреде й ні з ким не рахувалися, хто не дурний, то спішив урвати й собі який шмат од цього безчасся, а на зборищах, як демократичних, так і партійного штибу, все лунали якісь незрозумілі фрази й готових рецептів не давав ніхто.
— … Деструктивні елементи, які ставлять собі за мету розвалити наш спільний дім — Союз Радянських Соціалістичних Республік! Не допустимо цього, товариші! Сепаратистські угруповання — такі, як Рух, УРП, а надто
А нех йому!.. — скривився я, мов середа на п'ятницю, безпорадно роззираючись навкруги… Пустили якусь дурепу до мікрофона!.. Мене аж нудить почало. Господи, стільки вже чув я на своєму віку цих фраз, — то жорстоких і безпощадних, як сталь, то по-газетному ділових, найбільше ж отаких… довжелезних, ідіотськи самовпевнених і напханих убогими штампованими розумуваннями! Не знаю, як кому, а мені ті словеса свого часу просто вивертали мізки. Не можна слухать оцю балаканину — й зоставатись при своєму розумі. Дивно, що люди чомусь не помічали цього. Певне, їм було достатньо, що в магазинах можна купить сякоготакого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів. Мислячи такими звироднілими й безсенсовими схемами, як «держава», «хліб», «материнство», вони не бачили, що життя в цій державі все більше й більше перетворюється в зґвалтування, причому, зґвалтування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається. А от як хочеш протистояти йому — тебе починають бити. Спочатку дають понюхати кулака, затягнувши у якусь затишну кімнатку, а як знов берешся за своє — б'ють чоботом у живіт. Або кидають за дроти. Я заплющив очі, й переді мною знову, фізично зримо й відчутно, постало: кабінет з панелями карельської берези, селектор і зелена панцерна шафа у кутку… «Органы кагебе уже вас предупреждааали!.. — кричав мені пацюкуватий драб у цивільному, і щоки його тряслися. — Вас уже вышвырнули из университета за антисоветскую деятельность!..» — «Стій, дядьку… стій! — не церемонячись, урвав я його. — Ти… того… бреши та не забріхуйся, справді! Мене виключили за бійку, а не…» — «Я сказал: за антисоветскую деятельность! — гаркнув пацюкуватий. Тоді відкинувся на спинку крісла й став свердлить мене очима. — Хорошо, — сказав він за хвилину. — Давайте поговорим откровенно. В самом деле… — Роздратування все ще не покидало його. — Вот, например, стихотворение… вы переписали его своей рукой, верно?» Я кивнув. Це був вірш про дядька, котрий там щось поцупив на колгоспному полі, й мені сподобалися в нім слова про те, що не дядька треба в тюрму садити, а якраз навпаки — начальників, причому що вищого рангу, то краще. Оце так, думав я, переписуючи того вірша. Оце добре… так їм, гадам, і треба! «И что здесь можно найти… прямо удивляюсь!.. — похитав головою пацюкуватий. — Ну, украл какойнибудь его родственник мешок этих… как бишь… мешок буряков!.. Ну, а он тогда взял да и написал этот стих!» Я засміявся, не приховуючи зневаги. Пацюкуватий подивився на мене із здивуванням: «Вы не согласны? Так давайте дискутировать… пожалуйста… давайте будем с вами дискутировать, и я вам докажу, что вся эта ваша антисоветская деятельность… не что иное как чушь!» — «Давайте, — погодивсь я. Мені було легко як ніколи в житті. Так чи інак, а сидіти доведеться… то що тут з ними чикатися?! — Ми зробимо так, — почав я, — ви напишете статтю… про ету антісовєцкую дєятєльность і все таке… і я напишу статтю… свою, про свою власну антирадянську діяльність… і ці обидві статті ми надрукуємо в газеті… ну, скажімо, «Радянська Україна»… згодні?»
Пацюкуватий стиснув щелепи. І нічого не сказав, тільки глянув з такою ненавистю, що в мене аж мороз по шкірі пішов. «Да какую статью, — обізвався другий, од вікна. — Статью он будет писать… культурный! Там, товарищ генерал, у них в комнате такое творится… мусор, бутылки изпод водяры… алкаш он, а не писатель!» Пацюкуватий аж зрадів. «Вот, — закричав він, тицяючи в мене пальцем, — вот ваша культура… Вы только на это и способны — водку пить да баб трахать, больше ни на что! Уберите его с моих глаз, товарищ майор, я не хочу его видеть… этого подонка, уберите прочь, уберите к дьяволу, а то во мне просыпается зверь!..» — і він ефектно рвонув комір сорочки.