Яким ти повернешся?

Росоховатский Игорь Маркович

Багато чого в світі лишалося б для нього незрозумілим, і ніде було б знайти ключі, незважаючи на всі його знання…

Через те він так занепокоївся, коли одного разу Ехорі не повернулася з лісу. Сигом хвилювався, шукав її, розсуваючи руками дерева, ввімкнувши локатори. Він знайшов її на галявині. Ехорі стояла, прихилившись до дерева, і плакала. Сигом оглянув дівчинку, але ніяких ран чи подряпин не побачив.

“Чого ж вона плаче? — здивувався він і вирішив: — Нехай це й буде початком досліду, який я задумав, першим і найлегшим завданням. Я знаю все про Ехорі, про її батьків, навіть можна сказати, що я сам створив їх. І тепер я повинен, не питаючи її, дізнатися, чого вона плаче. Обумовлю собі час на вирішення”.

Враховуючи легкість першого завдання, він одвів одну секунду і почав міркувати:

“Вітер такий, що пробирається навіть у самісіньку гущавину…”

“Шкіра у Ехорі не така груба, як у її одноплемінників…”

“Дівчинці холодно”.

Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди.

“Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу.

Але Ехорі плакала.

“Може, у неї щось болить усередині…”

Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив.

Ще одна частка секунди збігала.

“Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…”

Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому ж вони викликають у дівчинки сльози?

Минула вже ціла секунда, почалася друга…

“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”

“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.

“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”

Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”

Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:

“Чому ти плачеш?”

Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі, — і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.

— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.

— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.

— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.

Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:

— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…

— Хто не виходить? — спитав сигом.

— Птахи.

І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.

— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.

Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.

— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…

— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.

— Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом.

Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”.

“Побувати в його шкурі, стати ним, прожити його життям — і тільки тоді? Невже тільки тоді?”

Кошлата дощова хмара пропливла внизу, і Ант уявив,

як вона розіллється мільярдами крапель, оддасть їх землі, а тоді проросте деревами, квітами, травами. І коли потім увесь їхній досвід, усе, що вони пережили, знову зібрати в таку ж хмару…

Він зрозумів, що схопився за ниточку важливого висновку, і, не випускаючи її, подумав:

“Мені треба стати таким самим. Навчитися ділитись і збиратися воєдино. Тоді я зможу набагато швидше накопичувати досвід… Але як уподібнитися хмарі? В якому вигляді відтворити себе, з якого матеріалу?”

“Речовина, з якої мене створено, — далеко не ідеальна для розумної істоти. Вона не дає можливості міняти зовнішність, структуру”.

“А що краще? В усякому разі не речовина, а енергія, що здатна переходити в ту чи іншу речовину і знову повертатися, ділитись і збиратися воєдино, залежно від мети…”

І все-таки Ант не був певен, що, навіть створивши себе в ідеальній формі, навчиться розуміти інших. Згадав, як його предки і творці часто не розуміли самі себе. Він викликав У пам’яті багато людей, почув їхні голоси, їхні запитання, їдо лишилися без відповіді, їхні заклики, що не мали відгуків, відчув їхній біль, відчув самотність у натовпі і в сім’ї. І ще подумав: “Як же я зрозумію істоту з іншого світу, у якої зовсім інша будова і інший досвід? Невже розуміння — це не найважче, а неможливе, і кожен розум лишається зрештою наодинці з собою в порожнечі, ще холоднішій і байдужішій, ніж порожнеча космосу?”

ІІІ

Ант зустрів об’єкт уже недалеко від сонячної системи. Мерехтливу оболонку не могли пробити промені та хвилі, і сигомові пощастило встановити тільки, що під нею є щось кругле, схоже на величезний аеростат. Сигом спробував підійти до об’єкта з іншого боку, але об’єкт трохи повернувся навколо своєї осі. Сигом зробив ще кілька маневрів і впевнився, що об’єкт реагує на його рухи. Можна було припустити, що це система, якою хтось керує, можливо навіть — жива істота чи корабель… “Аби з’ясувати, що це таке і які його наміри, доведеться перетнути йому шлях до сонячної системи, — подумав Ант. — На всякий випадок…”

Коли сигом згадав людей, у його мозку виникло складне почуття — лагідність, жаль, ніжність, співчуття, гордість… Він пригадав нервового і самовпевненого юнака Антона, який заприсягся подолати бар’єри часу, його поспішні судження і запальність, з якою він їх обстоював. Антон ріс, платив молодістю і здоров’ям за досвід, ставав досвідченіший і обережніший, іноді вважав себе гіршим, ніж замолоду. Він змінився і змужнів, але його мрії лишилися загалом ті самі, і виявилося, що він їх не зраджував. Сигом побачив у своїй пам’яті дівчину Оксану, яка стала його дружиною, і той день, коли вона з донькою проводжала його в лабораторію на Дослід, під час якого він загинув, щоб повернутися безсмертним сигомом. Він розпізнав у своїй пам’яті поряд з Антоном друзів — Іва і Марка, почув їхні суперечки і навіть рип снігу під лижами. Коли це було? “Татку, ти такий дужий”, — казала донька Віта. “Ти ж добрий”, — запевняла вона батька, знайшовши бездомне цуценя. Він знав: там, на Землі і планетах — на батьківщині людства — людей і сигомів — мільйони дівчаток кажуть те саме своїм батькам. Там чекають на нього, Анта, розвідника і захисника Всесвіту. Все, що змогли, вони віддали йому, і тепер він повинен застосувати все це і той досвід, який набув у мандрівках, щоб розгадати незрозумілий об’єкт, а коли буде треба, захистити від нього людей. Він покликав на допомогу Пастера, Паскаля і багатьох учених: біологів і астрономів, математиків, конструкторів — і вони одразу відгукнулися в його пам’яті. Він покликав найголовніших своїх порадників — письменників-фантастів, і вони показали йому на сторінках творів сотні істот, схожих на об’єкт, який він зустрів. Але схожі — це ще не такі самі. Як встановити ступінь подібності?