Яром–Долиною…
Шрифт:
— Носить поки що, — відповів чоловік із Кафи. Яремко дав Ляскалу й Цабекалу запасного коня, вони посадили чоловіка з Кафи в сідло й помчали на південь, до Кафи. А сам Яремко залишився патрулювати на березі. Мало що може ще бути? Може, ще хтось на човні припливе сюди й зажадає, щоб Яремко відвіз його до гетьмана чи полковника…
Ляскала, Цабекала й чоловіка з Кафи перестріли козаки з полку Мізерниці й тут же запитали:
— Куди? І хто це з вами?
— Це чоловік з Кафи. Висадився на берег. Треба негайно відвезти його до Дорошенка, — відповів Ляскало.
— А хіба ти не знаєш, що полковник наказав ще позавчора, щоб жодна миша й навіть муха без його відома тут не
— Знаю, — не змигнувши оком, відповів Ляскало, а сам подумав про те, що якось воно дивно: пан полковник віддає розкази, [48] про які знають тільки його наближені, а всі інші козаки й не знають. їй—богу, щось тут негаразд! Коли воював торік Ляскало у полку Закривидороги, то там усе було йому ясно, а тут, у Мізерниці, все якісь загадки, таємниці, недомовки, натяки й бозна—що…
48
Розказ — наказ, розпорядження (польськ., давньоукр.).
— Еге ж, знаємо, — підтримав свого товариша Цабекало і тут же подумав те ж саме, що й Ляскало: про те, що, їй—богу, щось тут негаразд!
— Ну, так поїдемо до полковницького куреня! — наказав старший з козаків.
— Хлопці, — сказав чоловік з Кафи, — нам треба поспішати, у нас надто мало часу!..
— Полковник надовго вас не затримає. Може, треба цидулу яку написати, щоб тебе до гетьмана допустили!
— От холера! — вилаявся чоловік з Кафи. — Тут треба якомога скоріше, а вони в киці—баби граються! Матері його ковінька!
— Ге—ге—ге! — засміялися козаки. — Обусурманився, а наших лайок не забув!
І всі гуртом вони поїхали до полковницького куреня.
…Полковник, довідавшись, що до нього привезли чоловіка з Кафи, тут же вийшов сам зі свого намету. Вуса, вигинаючись, мов два тонкі вужі, чіплялися за плечі. Люлька, яку тримав полковник у руці, немилосердно смерділа. Десь під Києвом чи на Січі вона була б до речі — принаймні, комарів та мошву відганяла б, а тут же — ні комарів, ні мошви, а тільки дим, як із кузні. Коли смалив люльку Недайборщ, то це було якось природно, а Мізерниці більше личив би каламар, та гусяче перо за вухом, та шмат пергамену писати донесення панові Конецпольському чи ще комусь…
— Так, — сказав Мізерниця, — ви, хлопці, вільні, — він кинув очима на Ляскала й Цабекала, — марш назад, на берег, до вечора побудете — та й гайда в курінь, спати… А з цим чоловіком ми зараз поговоримо!..
— Я говоритиму про діло тільки з гетьманом, — тут же відповів чоловік з Кафи.
— Це ми побачимо, — засміявся Мізерниця. — А ви, хлопці, бігом на берег.
— Гаразд, — мусив озватися Ляскало.
— Гаразд, — так само мусив сказати й Цабекало. Вони повернули своїх коней і помчали на берег,
до Яремка.
Більше вони чоловіка з Кафи не бачили.
Літня ніч — коротка. Отже, турецькі галери, які вийшли з Кафи з настанням темряви, прибули в затоку біля Карадагу після півночі. Яничари й сипахи тут же почали висаджуватися на берег. Море було не вельми спокійне, була висока хвиля, і висадка пройшла не так швидко, як планувалося в Кафі. Коли всі війська висадилися, настав ранок.
Яничари й сипахи відійшли у скелі і вирішили дочекатися вечора, щоб розпочати свою операцію, яку так ретельно обдумали Кантемір та його помічники й радники.
А власне, їм можна було б і не йти в скелі — полковник Мізерниця дав наказ: не чергувати козакам на березі.
Чоловік з Кафи кілька годин підряд доводив полковникові
Тоді, як тільки стемніло, його відвели з розташування полку за гору, в татарську мазанку під скелю, біля невеликого водоспаду. Ним зайнялися двоє людей полковника Мізерниці. Вони стали піддавати його тортурам.
Чоловік з Кафи признався: його послали до гетьмана, аби він сповістив, що сьогодні вночі в тилу козацьких військ, у бухті біля Карадагу, висадяться п’ять тисяч турецьких яничарів та сипахів. Вони мають ударити в тил козакам. Це, так би мовити, само собою. А основне їхнє завдання — вбити чи вкрасти гетьмана. Якщо це вдасться, то новий гетьман, імені якого чоловік з Кафи не знає, припинить облогу, забере з Криму своє військо і розірве будь—які стосунки з Шагіном та Магометом. Чоловік з Кафи вирішив признатися бодай у цьому, бо вже настала ніч і яничари й сипахи ось—ось почнуть свою висадку. Цьому чоловікові весь час здавалося, що трапилося якесь непорозуміння, що його вважають за провокатора, а тому мучать і не хочуть звести з гетьманом. Він вирішив: ось вони пішлють своїх людей на берег, побачать, що посланець з Кафи казав правду, — і відпустять його з богом, ще й спасибі скажуть… Але новина про висадку турків у тилу козацьких військ не справила на мучителів ніякого враження. Вони продовжували мучити добровільного помічника Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса і вимагали, щоб він признався, хто його сюди післав.
Особливо старався один з цих катів — чоловік явно не козацького вигляду, одягнутий під венеціанця чи генуез—ця, з довгим волоссям, з невеличкою гострокутною борідкою, з закрученими вгору вусами. Спільник цього чоловіка якось назвав був його сеньйором… Так от, цей сеньйор особливо винахідливо допитував чоловіка з Кафи — він пік його тіло вогнем, він заганяв йому під нігті дерев’яні голки, але той мовчав. Він зрозумів, що втрапив до турецьких шпигунів, зрозумів, що живим уже додому ке повернеться — навіть тоді, коли скаже ворогам правду, — так ліпше буде вмерти чесно і гідно. Тим паче, що назвати ім’я торговця коштовностями, який прибув зі Стамбула, він не міг, бо не знав, як цього чоловіка звуть. Та навіть якби й знав, то не сказав би. Цей чоловік, що колись потрапив був до турецького полону, був перепроданий татарам, не один рік пробув невільником у Кафі, потім омусульманився, змінив ім’я, одружився з татаркою, діти його — татари, дасть бог — і онуки татарами будуть. Але любов до своєї втраченої батьківщини — України — цей чоловік зберіг у душі навіки. Кримську ж землю і кримський люд він полюбив теж навіки, а тому й не хотів, щоб Кирим—Ада знову опинився в турецькій неволі.
— Ага! Плачеш! Плачеш! — закричав сеньйор, побачивши сльози на очах чоловіка з Кафи.
— Не радій, нікчемнику, — тихо відповів катований. — Плачу не тому, що кінчається моє життя. Плачу тому, що не встиг попередити гетьмана Дорошенка про біду, яка нависла над його головою… Над його головою — і над великою справою кримського люду… Вам, безбатченкам, цього не зоозуміти!.. А сльози — що сльози?!
— Ось ми зараз випечемо тобі очі — то й сліз не буде! — зареготався сеньйор…
Все цієї ночі було дивним і незрозумілим для козаків полку Павла Мізерниці. Десь біля півночі було наказано всім знятися зі своїх місць і перейти на півмилі вбік. Ніяких пояснень при цьому, звісно, не було, крім одного: це — наказ гетьмана.