Яром–Долиною…
Шрифт:
— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на полубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто: кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув —
Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.
— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?
— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі.знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…
— Чекай, чекай, а турецька мова?!
— А ти думав, що я тільки латину й знаю?
— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?
— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?
— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.
— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!
— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.
— Чого ти плачеш, дитино?
— Та — яка там дитина?
— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?
— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…
Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…
— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?
— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…
— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…
— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…
— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.
— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.
— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…
Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…
Одне тільки запитав:
— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?
Клюсик подивився важко.
— Треба,
— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.
— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…
— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…
— Нічого, скоро буде в Києві…
Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.
— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?
— Не знаю…
— Пісні не знаєш?
— Пісню знаю… Тільки не співається…
— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:
А ми просо сіяли—сіяли…І Клюсик підхопив:
Ой, дід—ладо, сіяли—сіяли…Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…
Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.
Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.
Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін—Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик: «Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів».
Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна—Герая найкращу наложницю — Гал. ю Шлапаків—ну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…
Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…
…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна—Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.