Яром–Долиною…

Тельнюк Станіслав

Проте Абу Ахмад ібн Аль—Джасас мріяв зараз не про Кафу, а про Бахчисарай. Чоловік цей насправді носив зовсім інше ім’я, і був він не арабом. Не був він також і фарангом—левантинцем. Батьківщина його була на півночі. Щоправда, на батьківщині всі були переконані, що він мертвий. Всі — крім одного чоловіка. Але той чоловік не ділився своїми таємницями ні з ким…

Зараз той, кого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, поспішав до Кафи. Поспішав для того, щоб зірвати операцію по вбивству гетьмана Дорошенка. І щоб не дати агентам таємної дефтерхани поставити свого чоловіка на чолі реєстрового козацтва. Хто він, отой чоловік, на якого робить ставку таємна дефтерхана, про якого знають каймакан

і великий візир Устреб—паша?

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас здогадувався, хто це такий. Здогадувався він і про те, що з тим чоловіком має зв’язки Камаль Сус, він же — сеньйор Реньєро Гаспареоне…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповість про перші кроки козацьких румаків на кримській землі

Сімнадцять веж стоїть на Ор—Капу. Сімнадцять веж треба козакам узяти з боєм, перш ніж пройти у Крим. Треба взяти вали й рови, треба пройти під гарматами, кулями і стрілами, перш ніж твої коні відчують під копитами священну землю Кирим—Ади. [25]

25

Кирим—Ада— Острів Крим (кр. — тат.) — так (островом) називали татари Кримський півострів, відділений від материка тонким перешийком.

Кілька днів тому через Ор—Капу пройшла частина орди Кантеміра. Услід — сеймени та яничари.

Кантемірова орда пройшла через Ор—Капу не зупиняючись. Гарнізони сімнадцяти веж зрозуміли: за Кан—теміром, а не за Шагіном сила. Кантемір сипнув оркапинцям курушів — і пройшов через фортеці, як стріла крізь туман, — легко, красиво, з висвистом!

«Козаки так не пройдуть, — подумав Кантемір. — А втім, якщо й пройдуть, то вони йому не страшні. їх зараз на Січі небагато — щонайбільше шість тисяч. Доки вони зберуться йти на допомогу ханові Магомету й калзі Шагіну, Кантемір устигне все зробити, як йому хочеться. Він поставить Дорошенка перед доконаним фактом».

Але на цей раз Кантемір помилився.

Козаки пройшли так само легко, як і його армія. Дорошенко вислав сотню реєстровців наперед — на чолі з Андрієм Закривидорогою, і той швидко владнав усі проблеми. Андрій Закривидорога вмів переконувати. Це оркапинці знали — минулого року саме він разом з поляками під проводом Хмелецького не пропустив на Україну велику сухопутну експедицію Бекіра—баші, підкріплену не меншою морською експедицією. Закривидорога примусив турків піти на Ячаків, а Бекіра—баші відправив аж у Стамбул, де йому благополучно і вкоротили віку… Отож коли зараз в Ор—Капу з’явився саме Закривидорога, оборонці перешийку тут же збагнули: будь—який спротив безнадійний.

Отже, через Ор—Капу козаки промчали так само, як і кантемірівці, — легко, красиво, з висвистом!

Вони перестрибнули через Ор—Капу і приземлилися на зелених травах весняного степового Криму.

Приземлилися — і пішли! Пішли на Бахчисарай!

Дорошенко добре розумів: боротьба точитиметься не за старий Солхат — нинішній Ескі—Кирим, — а за нову столицю — за Бахчисарай!

Хто оволодіє Бахчисараєм — той володітиме й Кримом!

Та вже перші милі походу по степовому Криму виявилися нелегкими. На бік Кантеміра стали степові мурзи разом зі своїми військами.

З боєм довелося долати майже кожну милю — Кантемір залишив позаду заслони, і козакам довелося буквально прорубуватися крізь них.

Можна було б зупинитися в якому—небудь селі — були тут і українські села з недавніх невольників — та хоч трохи відпочити, але треба було мчати на Бахчисарай. Невідомо було іще: стоїть Бахчисарай чи впав уже під копита Кантемірових

коней, — але Дорошенко вірив, що Магометові й його братові Шагінові усе ще всміхається доля. Звісна річ, тая доля довго всміхатися не буде — надто благенькі сили у Шагіна—Герая, але ж нехай він вистоїть хоч кілька днів!

О, якби не Кантемірові заслони, якби не палаюча земля під копитами, то козаки за день—півтора були б уже в Бахчисараї! А так доводилося затримуватися: то тут, то там!

Треба було берегти гарячі козацькі голови! Не штука загинути в геройському герці! Треба вціліти! Твоя голова, твоя рука потрібні біля Бахчисарая — там буде головна битва з ордами Кантеміра—мурзи…

Біля Сарабуза Дорошенка стріло семитисячне військо, залишене Кантеміром для затримки козаків.

У Дорошенка було вдвічі менше. Мізерниця й досі ще не наздогнав його, хоч і мав би вже наздогнати. Щоправда, у Мізерниці війська було зовсім небагато — сама мізерія, але ж козаки були добрі, один десятьох вартий. Згадати хоча б сотню Дерикота!..

Біля Сарабуза заночували табором — з тим, щоб уранці піти в бій відпочивши, з новими силами.

Ніч була тиха, мирна, весняна, трава зелена, яка влітку вигорить, а замість неї лишаться тільки колючки.

Козакам, що полягали спати, чутно було, як муедзин виголошував з мінарета свій езан. [26] Що ж, кожному мусульманинові належить з чотирнадцятилітнього віку творити по п’ять разів на добу свою молитву — намаз. Намаз треба творити до сходу сонця, опівдні, по обіді, після заходу сонця і на початку ночі, перед сном. Можна молитися в мечеті, але якщо не встиг туди, то можна молитися і вдома. А не встиг дійти до домівки, то можна ж сотворити намаз і у дворі, і на вулиці, і біля дороги, і навіть посеред річки, як довелося це робити Шагінові, коли втікав—він од Кантеміра і переправлявся через Дністер. Переправлявся — аж тут сонце зайшло… «Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…» [27]

26

Езан — заклик муедзина сотворити молитву—намаз (араб.)

27

«Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його…» (араб.)

Перед сном Дорошенко віддав розпорядження полковникам та сотникам і пішов спати. Знав: перед битвою треба обов’язково добре виспатися. Щоб ясною була голова, щоб рішення, які приймаються під час бою, були точними, безпомильними.

Покликав до свого намету Закривидорогу:

— Лягай зі мною! Самому мені якось ніби нуднувато… Може, словом перекинемося.

Закривидорога попередив своїх хлопців, що спатиме у гетьмана, узяв своє сідло й прийшов до Дорошенка…

У темряві, пошепотівши молитви, полягали. Дорошенко спочатку лежав мовчки, не перевертався, намагався заснути, але це йому не вдавалося. Нарешті, запитав у темряві:

— Слухай, Андрію, а що ти думаєш про…

І замовк. Чи то хотів тихше запитати, чи то вважав, що Андрій і сам знає, про кого йдеться.

— …Про Мізерницю? — запитав Закривидорога.

— Ага, — підтвердив гетьман.

— Не знаю, — чесно признався Андрій.

— І я так само, — підтвердив гетьман.

— Трохи такий… ну, як би його… вициндибасний, чи що…

— Я такого слова й не чув, — промовив Дорошенко. — А що воно означає?

— Я й сам не знаю… Ну, сказати б, себе на перше місце виставляє, а іноді, може, й не треба б…