Яром–Долиною…
Шрифт:
Вчора воїни показали Кантемірові ту шаблю, якою відбивався отой розбійник, що стільки літ воював проти можновладців Криму і ховався на Карадазі! Пощербленою виявилася шабля, хоч і дамаської сталі…
Втомлюється навіть метал…
І Кантемірові захотілося побесідувати з полоненим розбійником.
Цікаво, що скаже путнього ця приречена людина.
Та й розважитися якось треба.
Сьогодні вночі він пофілософствує зі смертником.
Слуги принесли зв’язаного Амета—Киримли та кинули перед Кантеміром. Важкий, опасистий Кантемір прослідкував
— Могли б обережніше, — гарикнув на них Кантемір, і у слуг від переляку забігали очі та затряслися руки. Чому це раптом він, жорстокий і безжальний, чому це раптом він, що любить милуватися муками катованих людей, раптом заговорив про обережність? Напевне, хоче вельми вишукано помучити бранця. — Підведіть його і обережно покладіть на подушки. Я буду з ним вести бесіду…
33
Ушак — слуга (тур. та кр. — тат.).
Ушаки тут же забігали довкола Киримли, підвели його, віднесли трохи вбік, легесенько, наче переповнену вином чашу, опустили на подушки. Щоб вино — хай навіть і уявне! — не прохлюпнулося й не зачервонило дорогих убрань майбутнього хана всього Криму. їхні руки були червоні, але не від вина, а від крові Ризи та його спільників; слугам не хотілося каляти кров’ю дорогі подушки, але ж наказ Кантеміра—мурзи, ось—ось уже хана Кантеміра, треба сповняти, інакше — секім—башка!
Кантемір зробив жест рукою — і слуги тут же вийшли. Посидів мовчки з хвилину чи півтори, мовби дослухаючись до важкого, переривчастого дихання Амета, потім підвівся, пройшовся по намету, переніс світильник ближче до зв’язаного бранця, оцінив оком, чи добре буде йому видно обличчя розбійника, — і аж після того всівся на своє місце.
Амет лежав із заплющеними очима. Обличчя було все в синцях, ріденька борідка була наполовину вискубана… Чи йому не хотілося дивитися на Кантеміра, чи він просто був тяжко втомлений своїми муками, але розплющувати очей він явно не хотів. І справді — для чого? Щоб іще раз подивитися на торжествуючу фізіономію одного з численних ворогів своїх, щоб ловити в його очах злорадний блиск?!
Кантемір почав свою мову, не чекаючи, коли Амет забажає на нього поглянути. Рано чи пізно, але розбійник того забажає. Все залежить від того, що він, Кантемір, скаже.
— Я не знаю, що їм потрібно, твоїм катам, — почав Кантемір. — Твої спільники або мертві, або поволі вмирають. Оте нікчемне золото, срібло й каміння, яке ми знайдемо у вашому розбійницькому кодлі на Карадазі, буде в наших руках. Я не розумію, що їм потрібно іще.
Амет мовчав і очей не розплющував. Він добре знав, що Кантемір юродствує, прикидається. Кантемірові дуже хочеться побачити на власні очі, як плаче і проситься ще учора грізний розбійник. О, якби Амет почав плакати і проситися, він, Кантемір, сам би побіг до місця тортур, щоб зблизька, на повні вуха й очі, насолодитися зойками й слізьми поверженого розбійника. Він не раз насолоджувався отак. Після таких картин Кантемір з особливою охотою йшов до своїх гурій і тішився їхніми танцями та піснями…
— Не будемо говорити про катів, — промовив Кантемір. — Я просто хочу поговорити з тобою про життя і смерть. Наостанок хочу з тобою поговорити, бо ж протягом усього твого неправедного
— А пророк Мухаммед і Коран? — раптом запитав Амет і вишкірив наполовину повибивані зуби.
— Мовчи, кяльб—ібн—кяльб! [34]
— Собака — теж священна тварина!..
— Якої б ти хотів кари: на палі здохнути чи щоб тобі кат розпоров живіт, вирвав з тебе нутрощі й кинув собакам, а тебе жбурнув на вила — здихати?!
34
Собака, син сучий син (араб.).
Амет мовчав. Очі його дивилися на Кантеміра, мов на щось пласке, що прилипло до стіни. І була в тих очах насмішка… І Кантемірові дуже захотілося зараз же, ось тут, вирвати з корінням оці насмішкуваті очі плебея, що вимріяв себе — подумати тільки! — властителем Криму!.. Він навіть хотів було скочити з місця, як колись, у молодості, це робив, — але передумав. І тому, що не хотілося рук каляти, і тому, що знав: після цього розмови з Аметом не вийде ніякої. А йому хотілося побесідувати — перед тим як він, Кантемір, стане повновладним володарем Криму.
— Ну, і як же ти хотів би правити Кримом, вельми наділений мудрістю Амете, якби Аллах на день чи два забув про справедливість і надав тобі, пастухові гяурських свиней, можливість владарювати в нашій державі?
Кантемір зробив паузу, чекаючи на відповідь Амета, але той мовчав.
— Я питаю тебе, Амете, як полководець полководця, а не як кат бранця. Я не кат, Амете, я проводир свого війська, я борюся не за те, щоб когось там катувати, я борюся за те, щоб узяти собі владу, яка зараз опинилася в нікчемних руках. Ти ж так само боровся за владу, Амете. Яка дума була з тобою при тому: думка про Аллаха чи думка про себе?
Амет тяжко заворушився на подушках, перевернувся на спину, а потім одвернувся в куток.
— Ти хочеш мене образити, Амете—Киримли, але даремно ти так чиниш. Тобі ж іще ніколи не випадала нагода поговорити як рівний з рівним із тим, хто завтра стане ханом і вседержителем Криму. Скористайся з цієї нагоди, скористайся із щастя, яке зараз випало тобі, бо більше — я запевняю тебе — такого щастя ти не матимеш. Крім того, якщо ти добре говоритимеш зі мною, я обіцяю тобі швидку смерть…
Амет не хотів дивитися на Кантеміра і не хотів слухати його ласкавого, вкрадливого голосу.
— Даремно… Ти знаєш, що колись зробив у греків їхній філософ на імення Сократ? Не чув про такого? А я чув і читав. Десять скринь мудрості! І всі ці десять скринь — плід його розуму й серця… Він так, як і ти, великих державців не поважав. І коли його за ту неповагу було присуджено до смерті, то ти знаєш, чого він забажав перед стратою?
Амет лежав мовчки. Його, певне, не цікавив Сократ, тим більше коли слова про десять скринь його мудрості злітали з вуст Кантеміра.
— Даремно ти отак, Амете!.. Сократ попросив почитати цікаву, вельми розумну книгу, щоб розпочати з неї одинадцяту скриню своєї мудрості. Та вельми розумна книга була не Коран, тоді Корану ще не було записано з вуст Аллаха пророком Мухаммедом. І Мухаммеда тоді ще не було, Амете, бо дуже давно все це відбувалося. І нас не було тоді в Криму… Дуже давно було це, Амете, а люди запам’ятали. Так от, запитали тоді Сократа: як же так, ти ж через годину вмреш, навіщо тобі ця книга?! А він відповів: я хочу мати насолоду…