Ярославна
Шрифт:
І так тривало чи не цілий день, доки всі галичани не подивилися на молоду князівну, не поцмокали язиками, вигукуючи: «Не молода, а сама ліпота! Ловка князівна дістанеться князеві з Сіверщини».
Єфросинія від тих оглядин так стомилася, що й розплакалася. Галичани були раді, що молода, прощаючись з ними, так «навсправжки» плаче. Казали:
– Файно плаче молода, тож так файно й жити буде із своїм князем.
А тим часом запрошені жінки, пов’язані рушниками – «коровайниці» – готували («бгали») коровай, що мав стати окрасою весільного столу в Галичі (другий коровай на вже спільне весілля молодого з молодою спечуть там, у Новгород-Сіверську). По родичах молодої ходили «звачі», звали до молодої на коровай. На коровай завітав і молодий, що його грав боярин – мовби
А втім, за традицією першою приїздила «мати» жениха (її роль грала бояриня галицька), і їй показували невістку. Мати мала першою дивитися, не жених – такі були звичаї. Жених міг наречену на той час ще й не бачити. А вже потім відбувалася змова чи рукобиття – ним остаточно й завершувалося сватання, коли домовлялися про витрати на весілля, про подарунки з боку жениха, про оглядини його господарства родичами невістки. А тим часом в домі невістки збиралися родичі, готувалося пригощання. Приїздили родичі жениха і сам жених. Родичі невістки приймали гостей з пошанівком, виходили їм назустріч, кланялись у пояс, саджали гостей на почесні місця у передньому кутку під божницею, а самі сідали біля них. Якийсь час мовчали, дивлячись одне на одного – так вимагали правила пристойності.
І ось наставало збуджене й приємне сум’яття в домі нареченої, котра із своїми подругами, як і велить традиція, готувала придане – шили простирадла, відбирали рушники («утиральники»), салфетки й «завіси», підбирали подарунки женихові та його родичам. У свою чергу родичі невістки теж мали клопотів по зав’язку: обдирали тварин, пекли хліб, смажили-варили яства, готували питво. І наречена щодня зустрічала подружок – так годилося, – причитанням, скаржилась – теж так годилося, – на свою долю, плакала по своїй дівочій волі – за традицією вона мала «голосити» біля порога вітальні й обіймати кожного гостя.
Потім визначався день весілля, оголошувалося придане, що було чи не найважливішим обрядом руського весілля. Воно складалося з постелі, домашнього начиння та прикрас (а часто й рабів), грошей і нерухомості, якщо наречена була із знатного роду.
Починаючи із «змови» (рукобиття) і до весілля – який би не був довгий строк – жених не мав права бачити свою майбутню жону.
А потім подруги нареченої топили лазню (перед цим наречена мала кланятись подругам в ноги і просити їх затопити лазню). І там наречена причитала й голосила, прощаючись із своєю волею, коли їй все їдно розплітали косу, розчісували волосся. Після лазні – Єфросинію це чекатиме в Новгород-Сіверську – рожевощока і схвильована, і рада-радісінька тому, що відбувалося, наречена з розпущеним волоссям сідала в хаті за столом, все ще голосячи по своїй утраченій волі-воленьці. Це називалося: «наречена прощається із своєю красною красою». А красна краса у свою чергу вважалася символом дівоцтва і являла собою віночок зі стрічками, надітий на голову молодої. Присутні, слухаючи причитання нареченої, як і велить обряд, плакали (наречена плакала чи не найгучніше), а під час розплітання коси виривалася і не давала її розплітати.
В останній раз волосся дівчини запліталося в одну косу – наступного дня їй уже заплетуть дві коси (символ заміжжя), і надівали молодій жіночий головний убір – очіпок або кіку. Він щільно закривав волосся, викладене або в пучок, або віночком навколо голови. – на Русі жінці вважалося непристойним виходити на вулицю або знаходитись в домі при сторонніх без хустки…
Розплітаючи Єфросинії косу, дружки жалібно (а чомусь виходило ніби аж весело), виводили:
Ой просо, просо,Ти ж моя золота руса косо.Не рік я тебе кохала,Щосуботоньки змивала,Щонеділеньки вбирала,ЗаГолосисто і чомусь-таки аж радісно дружки виводили:
За їдень день стеряла…Невмолимо, як приречення, – так їй тоді здавалося, – надходив день, коли треба було вирушати в дорогу – ой, далеку, далеку, чи не на край світу від Галича! Вирушати поїздом весільним, на вози якого вже складали бочечки з медом. Ось тоді Єфросинія заплакала насправжки, а не за обрядовою традицією. Лячно стало від однієї лише мислі, що треба покидати отчі хороми, де їй було так надійно і затишно, і ладнатися бозна-куди і бозна до кого. До якогось Ігоря Святославича, про якого вона ні сном, ні духом… І в живі очі його жодного разу не бачила, а має з ним віднині вік вікувати… Своїм ладом називати… О доле, чому ти така неласкава до дівчат?… Ой, людоньки, та що ж це таке… Та за віщо ж їй таке… Та вона ще й заміж не збиралася йти, як у Галич сватів принесло…
– Не плач, дитино моя, не журися, – втішала її ненька, сльози витираючи. – Мене теж молоденькою та дурненькою, пташам ще неопереним, з батькового гніздечка вихопили, завезли в далину під Карпати до князя, якого я до того теж у живі очі не бачила… Анічого… Звиклася й під Карпатами. Бо тепер тутечки моя батьківщині. А твоєю батьківщиною стане Сіверщина. Радій, що тебе посватано. І посватано за князя. Гірше, коли б не посватали. Хай плачуть старі дівки та восени Покрову благають: «Ой, Покровонько, покрий мою головоньку…» А ти ладнайся в дорогу. Радій, що тебе князь посватав. Вже й поїзд весільний, – казала, як вирок виносила, присуд жахливий, – княжі люди приготували…
Поїзд весільний княжі люди таки приготували, а Єфросинія все ще співала:
Чи я в батька не дитина була,Чи я в батька не кохана була?Взяли ж мене, заміж далиІ світ мені зав’язали —Така доля моя!Гірка доля моя!Чи не було річеньки утопитися?Чи не було кращого полюбитися?Були річки – повсихали.Були кращі – повмирали —Така доля моя!Гірка доля моя!В останню ніч перед поїздкою майже не спала. Її наче щось трусило і тіпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинія, на глупу ніч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свіркали блискавиці й ледь чутно гриміли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…
Лише під ранок якось змусила себе прилягти, а прилігши, замовила віщий сон:
– Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах, – хрестик під подушку вона й справді на сон віщий поклала, – з ким вінчатися, з ким заручатися, з тим і за руки держатися…
Шепотіла в пітьмі спочивальні (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавиці свіркали, громи гриміли, аж до Галича відлуння докочувалося), квола свічечка ледь-ледь блимала…
– Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, неділенька-удовиця – який сон мені присниться. Дай мені, Боже, того повидати, з ким маю вік вікувати…
Він і приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого її вранці мали везти весільним поїздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вік вікувати…