Ярославна
Шрифт:
Вибір «Порадь мене, Зірнице-мати, де мені пари шукати; чи межи боярством,… чи межи князівством» (Л. Українка) перед Єфросинією не стояв – тільки серед князівства. Але їхала князівна в далеку і незнану їй Сіверщину, як у якусь Тмутаракань, не відаючи, хто ж він, Ігор Святославич – і виглядом, і на позір, і душею?
Для Єфросинії цей шлях з Галича до Новгород-Сіверського через Київ та Чернігів був водночас і тяжким, і радісним. Тяжким, бо дорога й справді далека і трудна, а радісним, тому що це була поїздка не просто в якесь там Сіверське князівство, а поїздка до нового, незнаного життя, що чекало її на тій Сіверщині. За довгу дорогу Єфросинія наче подорослішала на кілька років. Виїхавши з Галича «медовим» поїздом трохи наївним дівчам, вона приїде до Новгород-Сіверського вже
І лунатиме, лунатиме вічно:
В Путивлі граді вранці-раноСпіває, плаче Ярославна,Як та зозуленька, кує…Але це буде потім, потім, через роки й роки її сімейного життя з Ігорем Святославичем, який стане для неї коханим, любим ладо, а тоді…
А тоді, як визирала з віконця своєї розкішної карети, що її пильно всю дорогу стерегли-берегли комонники, бачила неоглядну далину – ріки, озера, гаї, ліси-бори, все край їй не знаний і чомусь, як здавалося, гейби ворожий до неї.
Можливо, тому, що край той, десь на північному сході Київської Русі, на межі з клятою Половеччиною, був їй, галичанці з-під Карпат, незнаним, а відтак і чужим.
А відтак і ворожим. Принаймні так здавалося. А може, воно так і було? Від їхньої Сіверщини до кочівницької Половеччини – рукою подати. Доброму коневі хіба то дорога? Тож щодня доведеться чекати лиха і бути готовим до всього – хіба то життя? Ще, чого доброго, захоплять жовті кочівники Новгород-Сіверський і поженуть тамтешній люд – і її з ним, – у невільницькі степи біля Дону й Дінця. Боже, боже, куди вона їде?
Та й самі сіверяни – незнані їй і дещо загадкові – викликали в неї тоді легкий острах. Бо це ті сіверяни, про яких у «Повісті минулих літ» (батько їй ще малій читав) писано, що вони «жили в лісі яко і всякий звір, шлюбів не мали – ой, нене, нене, куди вона їде! – і ставали на ігрища між селами, сходились на ті ігрища, на пісні й танці, і тут умикали, тобто викрадали собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто помирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували довгу колоду і клали на ту колоду мертв’яка і спалювали. А після того, зібравши кістки, вкладали в малу посудину (вона згодом дізнається – у горщик) і ставили на стовпах при дорозі»…
Вона вже бачила край дороги, якою рухався її весільний поїзд, маленькі хатки на чотирьох ногах-стовпах, схожі на хатку на курячих ніжках баби Яги. Їх називали дивно – домовини-стовпи. В кожній хатці – віконечко. У ті хатки на стовпах-ногах, розказували їй, сіверяни ставили горщик з попелом спаленого покійника. Це й були «домовини на путех», як писатимуть літописці.
Їй лячно було дивитися і моторошно на ті хатки з горщиками, наповненими попелом та недогорілими кістками покійників.
Бррр! Боялася навіть виглянути з віконця карети на ті хатки на курячих ніжках, як ото в баби Яги. Ще й віконця в них. Для чого? Аби покійники могли з них визирати?
Бачила біля них і людей. В троїцьку суботу, розказували, на пальниках (кладовищах) збиралися чоловіки й жінки, родичі померлих. Спершу плакали й голосили – особливо жінки, серед них хіба ж такі є плакальниці! – за померлими, вчиняючи «великі воплі», а потім з’являлися скоморохи з гуслями та різним дудками і затівали всякі «бісівські грища». І тоді ті, хто ще мить тому плакав, учиняючи «великі воплі», починали стрибати й танцювати, в долоні ляскати і пісні всілякі співати – часом і сороміцькі…
Ну й дивні ці сіверяни! Як ти не будеш їх боятися, коли вони, поплакавши
Не повірила б, якби сама не бачила. Проїздили вони мимо тих хаток на чотирьох стовпах з віконечками, у які, мабуть, таки покійники й визирають, а біля них, взявшись за руки, водили веселі хороводи жінки та голосисто виспівували – перед тим добряче поплакавши, – під гуслі та дудки скоморохів, веселі пісеньки…
Але чому дивуватися, думала молода. Нема народу без звичаю. Де народ – там і свій звичай. А так – люди, мабуть, усі, як… люди. Хоч і сіверяни. І треба до них звикати і життя їхнє сприймати, як своє. Бо ж не на день вона заміж їде, на все життя, тож доведеться з ними вік вікувати. А найперше з ним, з князем їхнім… Посміхалася, уявляючи, який же насправді її суджений, якого вона так ще й не бачила. Хіба що уві сні.
Ні, ні, та й виринав з туману чи марева той князь Ігор, який приходив у Галичі до неї у сон (іншого Ігоря, реального, вона не знала): високий і вабний, тонкий станом юнак у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вузду, а другою легенько їй махав… І очі його голубі так ласкаво сяяли, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому:
– Ладо моє…
Від стольного Києва до Новгород-Сіверського світ не близький – 270 кілометрів. Виник град у 989 році на місці поселення сіверян і спершу називався Новим городком. Перша письмова згадка про Новгород-Сіверський міститься в «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям», датованому 1078–1079 роками. А ще раніше, під 988 роком, у «Повісті минулих літ» записано, що інший великий князь Володимир, хреститель Київської Русі, наказав будувати міста «на Десні, на Острі і на Рубежі, на Сулі і на Стугні», щоб поставити заслін набігам кочовиків. Тоді ж на місці сіверського городища, на найвищому і найкрутішому пагорбі придеснянських схилів і звели укріплення, стіни і вежі міста-фортеці, що його спершу й було названо Новим городком. Швидко росло нове місто-фортеця, вже в середині XI ст. там був княжий двір, храми, міцні будинки дружинників і ремісників, торговий посад. Основу Новгород-Сіверського складали ремесла, торгівля, землеробство, скотарство, бортництво, лови.
І був Новгород-Сіверський оборонним форпостом для Києва від половців.
Після Любецького з’їзду князів 1097 року місто стало центром чималого удільного князівства, родовим гніздом династії Ольговичів – активних учасників княжих міжусобиць. Особливо в період з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич», [8] як він згодом буде справедливо – постійно водив половців на Русь, – названий у «Слові о полку Ігоревім»:
8
Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя київського Святослава Ярославича. Після смерті батька (1076) дістав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звідти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втікати до Тмутаракані, ставши князем-ізгоєм. Згодом його захопили в полон – вважалося, що він безрідний і ніким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Візантії. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланні на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутаракані. Потім в союзі з половцями відібрав у Володимира Мономаха Чернігівське князівство. Але через два роки змушений був віддати його братові Давиду. І знов тинявся неприкаяним та підбурював і намовляв половців «пошарпати добряче» Русь – мстив їй чи що? Але князі йому вибачили численні зради – розуміючи, що він князь-невдаха, повірили його клятві більше не водитися з кочовиками і за рішенням Любецького з’їзду 1097 року він отримав Новгород-Сіверське князівство, де й князював до кінця життя. За розпалювання князівських міжусобиць його названо у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем. Багато горя завдав батьківщині цей невдаха-князь.