Яса. Том 2
Шрифт:
По тому до горниці зайшли всі троє запорожців: Верещака, Заволока і сердюцький хорунжий Грива – високий чоловік з перекошеним ротом, позначеним шрамом, – від удару шаблею. Знову гомоніли про сніги, – то на врожай, – ось тільки лягли на незамерзлу землю, озимина може підіпріти, та й худобі під весну буде сутужно: вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сірко запитав, як пройшли Різдвяні свята в гетьманській столиці, про те розповів Заволока, розповідав із захватом, аж захлинався:
– З огнистою стрільбою.
– Як у панів? – запитав Кайдан.
– А
Ще довго ходили околясом.
Врешті Черняченко мовив:
– Нам би, пане кошовий, погомоніти око в око.
Сірко сидів на лаві незворушно, навіть бровою не поворухнув.
– Либонь, ти козацьку регулу знаєш…
– Знаю то знаю…
– Не маю права вести перемови в таїні од козаків.
Черняченкові одвисла нижня губа, він бринькав по ній пальцями, розмірковуючи, як йому повестися далі. Самойлович уповноважував його до таємної розмови. «Обіцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Січі, й інші слободи та міста обіцяй, там видно буде. Свинцю і пороху також, і хлібного довозу…» Обіцяй, аби Січ визнала його над собою. В цю мить майже ненавидів гетьмана, хоч був усім зобов’язаний тільки йому. Легко варнякати отамо в Батурині, приїхав би хоч раз в оці нетрі. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченкові доводиться пірнати у вершу. Гнівався на Сірка й нервувався, бо не було іншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зітхнув:
– Не горнеться Січ до гетьмана, не горнеться.
Сірко зітхнув теж, удавано чи насправжки:
– Не горнеться гетьман до Січі, не горнеться.
– Та то ж гетьман!
– А то – Січ. Скільки Самойлович гетьманом?
– Три роки.
– А Січі – триста.
Не знав, скільки насправді літ стоїть Запорозька Січ, мовив, бо гарна цифра і в пам’яті людській Січ безсмертна.
– Підгорнулася б Січ під гетьманські штандарти, – правив своє Черняченко, – їй би вигода, а Україні слава. Згадай-бо гетьманів, визнаних на Запорогах і по всій Україні.
– Це ти на Іванця Брюховецького натякаєш? – удав наївного Сірко. – Так він запродав Україну за боярство і князівство. Всю суспіль запродав, купно з боярами і воєводами почав обдирати рідну землю. І люди зненавиділи Іванця і його бояр, а він потім і бояр зрадив, бо гніву народного злякався…
– Не на Іванця, а на Хмеля, – з серцем мовив Черняченко.
– Ну, сягнув високо…
– Чому високо? Ти ж і проти нього вар’ював. І з Переяслава пішов.
– Вар’ював і пішов, але тому гетьманові всі інші і в пояс не сягають.
– І Дорошенко?
– А чого це ти про нього запитуєш?
– Бо він тобі миліший од лівобічного гетьмана.
Сірко враз одмінився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серці, як осмута оповила душу.
– В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, і не було після Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, і почав він його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.
– Й робить далі.
– Правда.
– Але
– Прецінь відаєш, що брешеш, а от же прип’ясти язика не можеш. Цар його зрадив…
– Хитрун Дорошенко і слововідступник.
– Нужда закон змінює, – похмуро кинув Сірко. – І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегів Дніпра, вибраний по честі і в славі. Але ж не хотів признати статті, які Іванцьо Брюховецький уклав… Дуже то були лихі статті. Вимагав, щоб дотримувалися статей, Хмелем укладених. Через те став немилим. І тоді Андрусівське перемир’я кинули на його голову, коли він з ляхами рубався, лишили його ляхам на поталу. А він же хотів, щоб обидва береги були вкупі.
– Хотіти – то мало, – невизначено протягнув Заволока.
Зблимував, цідив у кутку на лежанці густе жовте світло олійний ліхтар, вплелася в козацьку мову цвіркунова пісня і замовкала на голосній балачці.
– Авжеж, – погодився Сірко. – Городив він тинок на перехресті трьох доріг, сподівався одгородитися… Ляхів потяв, татар потяв…
– А тепер сам татарам служить.
– Істинно так, – сумно погодився кошовий. – Самойлович і Ромодановський щороку до нього приступають, а він у своєму Чигирині – наче дужий звір у клітці: і взяти не візьмеш, і з клітки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злість зганяє. А це вже ні к лихій матері. Гадка така в нас є – саме він на Січ турків нацькував.
І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розорові через Дорошенка. Ще сам не відав, як це зробити, ще не було жодного замислу, тільки десь там, глибоко в грудях, визріло несхитне й важке переконання: все, що нині робить правобічний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, – на пагубу вітчизні.
– В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, – тільки й сказав.
– То не він наслав на Різдво на вас турків і татар? – запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.
– Гадка є така, але… Н-не він, – мовив Смолка.
– Наробили хрусту. – На великій вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.
– Ми їх скурали, а не вони нас, – твердо сказав Сірко. – Хоч потуга була велика.
– А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.
Сірко глибоко втягнув у себе повітря:
– Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.
– Не тут запахло, в Батурині, – заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиворакша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.
– Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.