Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Він утікав од Азії, і далі й далі на Захід, йому пересихало в роті від самого слова «схід», він хотів забути і Азію, і Схід, визволитися з–під їхньої руйнівної влади, порятуватися в звичному спокої Європи, в точній геометрії її міст і розпланованості її душ, йому здавалося, що вже в першій європейській жінці він знайде вибавлення від тої первісної азійської хтивості, яка отруїла йому кров і душу, може, тому так необачно піддався скаліченому вищою освітою капітанові Сухорукову, який сповідував цинічне переконання великого коханця Казанови: коли не можеш бути богом в садах, сатиром в лісах, будь вовком у кошарі. Шульга тоді ще нічого не знав про Казанову, його не цікавив
Попервах йому здалося, що в тілі Ульріки і в тілі Юлії тільки дикі простори і більше нічого; та незабаром він здивовано виявив, що в цьому вигадуваному на бутербродах, шпинаті й гороховому супі, безпорадно м’якому тілі є щось від старовинних європейських міст: таємничі закутки, вузькі, як флейта, вулички, непередбачувано ламані лінії, прекрасні заокруглення, несподівані тупики і ще несподіваніші вільні зони, старовинні задумливі церковці–кірхи і пихаті палаци, замшілі мури, озеречка з білими лебедями, храми і тюрми, теплі вогні вікон і затаєність нічних вулиць…
Чоловіче тіло прямолінійне й жорстоке, як ніж. Переможець Шульга хотів тоді помститися над Європою і водночас визволитися від всевладної містичної сили Азії, а все сталося навпаки: упорядковано–камінний світ Європи був і перебув, а безладна Азія знов кликала його, заманювала солодкими обітницями спізнати дикість, яку ми втратили не знати й коли, віднайти її, як молодість, як усе безнадійно й безповоротно втрачене, бо, може, й сама молодість — це і є дикість, коли ти ще не віддалився від своїх пращурів, коли в твоїй крові ще більше мавпячого, а не людського… Навколішки, навкарачки між безсоромних мавпячих стін… і яке тобі діло до високих теорій, до філософії, мистецтв, історії, до держави, Комуністичної партії, товариша Сталіна і всіх богів, земних і небесних, — ти мертвий для всього цього, зате живий для безмежної всемогутньої природи, ти злився з нею, став не просто її часткою, а нею самою… Це чоловік у жінці. А жінка? Чи вона відчуває те саме, чи, може, щось інше, вище, не доступне для примітивної чоловічої душі?..
Там, у Ташкенті, було темно і пахло глиною, вівцями і прокурором. Тут не було темряви, бо сонце вже викотилося з–за Дніпра; але глина була довкола, як первісний світ, і дух прокурора, який несвідомо поміг Шульзі знайти цю жінку, ще й досі стояв у повітрі як нагадування про той жорстокий світ реальності, куди краше не повертатися таким заблуканим душам, як їхні.
Маленькі віконечка, заставлені лапатими калачиками, ледь пропускали сонячне світло, світло було ніжно–зелене, як бруньки на деревах, і губи в Ольки теж були з запахом бруньок, і її груди, і все її тіло, туге, всеплодюще, як народжуваний весною світ, і ледь чутні дзвони в Преображенському соборі, і тонкі тіні на жіночому натхненному лиці, — все зливалося для Шульги в триблаженний голос і вогонь краси, щастя і радості, все розлунювалося переможним сміхом вічності, дзвінко–променистим, ласкаво–лоскітливим людським сміхом та водночас і кришталево крижаним, невблаганно холодним сміхом безсмертних богів, навіки завмерлим, застиглим, замерзлим…
З такою жінкою ти й Бог, і людина, але тільки з такою, з цією, єдиною на світі, ось чому ти приречений ціле життя шукати її, знаходити і знову втрачати, вмираючи від розпуки, стояти на розпуттях, простягаючи на долонях шматки свого серця, мов милостиню.
Оля заснула в Шульги на плечі, і він боявся поворухнутися,
— Ти тут?
— Тут, — сказав він.
— Не спиш?
— Думаю про тебе.
— Про мене?
— Думав про тебе всі ці роки…
— І я ж думала… Ти тоді як пішов, так і не…
— Я поїхав на фронт…
Вона не слухала. Кожен з них говорив про своє.
— Не прийшов, а я ждала… Хотіла ще подивитися на тебе, а воно ж було темно… Той каганець…
Каганець був і в Ташкенті… Старовинний світильник з темної бронзи. Розкошланий гнотик, баранячий лій, чад і задуха, мов од овечої отари…
— Так, каганець, — сказав він, — і ти теж… ти була там…
— А тебе як не стало, так вже й не було…
— Я знав, що повернуся, бо немає на світі двох однакових жінок, а ти і така, як вона, бо ти це і є вона, а мене дуриш, і ти не Олька, а Юлька… Чуєш мене? Чуєш?
Він знов обережно ввійшов у неї — і все зникло для них, нічого не чую, нічого не бачу, нічого не мовлю, він занурювався в неї несамовито і мовби відчаєно, вона жадібно поглинала його; та була в її обіймах і притаєних стогонах печаль, бо знала, що він з нею, але й не з нею, з тією, що була десь і колись, бо хоч і глиняні стіни, і каганець, і остання ніч перед фронтом, і все однакове, і вони однакові, та все ж то була не вона, а інша, і шукав він не її, а ту, а тепер знайшов, щоб завтра вже й загубити, і це ж таке горе, таке нещастя…
— Що з тобою? — стурбувався Шульга, відчувши переміну в ній.
— Нічого.
— А я чую.
— Кажу ж, нічого.
— Тобі гарно зі мною?
— Ох, мені… Аби ж і тобі так.
— Чому ти думаєш, що мені не так?
— Бо знаю.
— Що ти знаєш?
— Про неї. Вона ж завжди з тобою.
— Ти це вона і є. Хіба я не казав тобі?
— Казав. А воно ж не віриться.
— Я біля тебе, з тобою, в тобі — ось і вся віра!
— Ти зо мною, поки ти біля мене, а виходиш з мене — і вже тебе нема.
— Я ж хочу бути біля тебе весь час, завжди, вічно!
— Не можна. При живому чоловікові гріх.
— В тебе не було ніякого чоловіка. Я твій чоловік.
— Не було? А діти?
— І діти від мене. І ти від мене. А я від тебе!..
Він блукав по її смаглявому тілі, ніжно пестив груди, солодкі, мов виногрона, бринькав пальцями по тугих сосках, не втомлюючись, ішов, скакав через гори, сади й квітники, зложи мене печаттю на серце своє, надінь, як перстень, на руку собі… Голі коліна, голі груди, нага плоть, верх і низ, все перевернулося й перемішалося, лиця, коліна, просторість і тіснява, у жінки завжди тільки одна голова, а в чоловіка ніби дві: одна для суворої радості, друга для солодкої радості, для блиску, для геройства в пахучих вертоградах, серед пречистих лілей і безстидних у первісному бруді мавпячих стін…
Той святий день для них не кінчався ніколи, вони жили в ньому голодні й спраглі одне одного, знов і знов обережно розсував чоловік жіночі коліна, знов розчинялися перед ним райські брами, і в торжествуючій радості зблискувала його друга голова, і притишений скрик назустріч, і стогін, і благання:
— Не муч, мене! Ой, не муч мене!..
— А я буду мучити! Замучу! Домучу! Перемучу!
— Ой, Боже ж мій! Який стид і яке ж… Ой, що ж це таке? Що зі мною? Де я?.. Хто се і чого?.. Ой, муч мене! Муч мене більше! Муч іще! Муч, му, м–м–м…