Юрій Юрійович, улюбленець жінок
Шрифт:
Того ранку на планерку, яка зазвичай проходила на літній відкритій естраді прямо посеред піонерського табору, завітав сам Вась-Вась. Чимось розлючений, очевидно, з добрячого похмілля, він довго вчив нас життю та педагогічному вихованню і допитувався, куди поділася старша піонервожата. Ми мовчали, бо в наші плани входило лише зробити приємне їй та нашим друзям, але аж ніяк не спровокувати сексуальний скандал. Ми воліли тільки того, щоб вона відчепилася від нас. Нема чого гріха крити, ми сподівалися, що після такої ночі вона нарешті вгамується і життя в таборі піде своїм звичаєм. На ранкову зарядку вже повибігали діти, а директор продовжував розпікати нас за недоліки у виховній роботі. Старша піонервожата все не йшла.
– Юрію Юрійовичу, – нарешті попросив директор нашого героя, якому завжди довіряв найбільше, – ану, піди пошукай Світлану Георгіївну!
Та довго шукати не довелося.
Юрій Юрійович вважав такий фінал особистою поразкою. Але він не довго сумував – зрештою директор призначив його виконувачем обов’язків старшого вожатого без відриву від роботи з загоном. Це влаштувало всіх, навіть Світлану Георгіївну, яка перейшла працювати до сусіднього піонертабору «Олімпійські резерви» керівником драмгуртка, де, кажуть, справила на місцевих вожатих не менш яскраве враження.
Слава Юрія Юрійовича, вихователя-приборкувача непокірливих і зловредних піонерів поширювалася з небаченою швидкістю. Щоб вгамувати своїх розбишак-підопічних, до нього почали звертатися інші вожаті, й нікому Юрій Юрійович не відмовляв у допомозі та доброму слові. Від слави Юрія Юрійовича як найближчий товариш немало вигравав і я. Мною, злим і могутнім фізруком, колеги регулярно лякали дітей; тож як я від того не відбрикувався, але змушений був брати участь у виховному процесі хоча б із суто товариських почуттів. Мене часто кликали в корпуси для опосередкованого фізичного знущання над порушниками дисципліни шляхом нехитрих, але одноманітних фізичних вправ або корисних господарчих дій. І у кожному загоні обов’язково знаходилися екземпляри типу Васі Голікова, яким миття підлоги або присідання з вогнегасниками за наказом фізрука здавалися подвигом на кшталт штурму Рейхстагу. Беручі до уваги їхнє важке дитинство, професію батьків та зловредні характери, які дісталися їм у спадок, про застосування більш радикальних методів, як то ремінь або дубець, мова йти не могла. Та, на жаль, моя куца фантазія не сягала далі, ніж марширування навколо корпусу з табуретками у витягнутих руках під дружнє декламування вірша Маяковського:
В поцелуе рук ли, губ ли,В дрожи тела близких мнеКрасный цвет моих республикТоже будет пламенеть!А коли нікого не було поруч, дітлахи декламували свій улюблений віршик про червоний прапор. Зараз, у контексті всіх цих псевдополітичних подій, я його часто згадую:
Как увидишь знамя – береги его!Он ведь с носом красным цвета одного!Проте Юрій Юрійович ніколи не схвалював таких ідеологічно грубих і педагогічно недосконалих методів виховання. У ньому копирсалася, на відміну від нас, тонка і чутлива натура майбутнього педагога-новатора. Можливо, ми спостерігали народження нового Сухомлинського або Макаренка, хто знає. Першою жертвою нової методи Юрія Юрійовича став Льоха Тєлєвной, довгий і худий, як кишка, нахабний п’ятнадцятирічний хлопчина з першого загону, якого після чергового порушення мені передала на перевиховання змучена вожата. «Зроби з ним що-небудь!» – благала, ледь не плачучи, Світланка-Чапаєв (Чапаєв – тому що мала невеличкі вусики. Коли я з нею цілувався, то ніколи не голився виключно з почуття солідарності). Я нахмурив брови і пограв для ефекту біцепсами, але Тєлік, здуваючи зі свого гострого носа невидимі пилинки, лише нагло подивився мені в очі й посміхнувся. Підлогу він уже мив, з вогнегасниками присідав, Маяковського декламував, на заборону на купання плювати він хотів (вони всі бігали купатися на річку вночі), тож більш нічого креативного на тиху годину я йому запропонувати не міг, всі мої засоби впливу вичерпались. Надія лишалася тільки на Юрія Юрійовича.
І Юрій Юрійович, як завжди, не підвів.
– Тєлік, – запитав мудрий вожатий, – скажи мені, будь ласка, чого ти більше за все боїшся в житті? Окрім батька, звісно.
Батько у Тєліка був знаним у місті опером, якого боялися всі бандити.
– Нічого я не боюся. І батька я не боюся. Це ви його повинні боятися!
– Чому це ми повинні боятися твого батька? Хіба ми які злочинці? Ми чесні піонервожаті! То чого ж нам його боятися?
– Тому
– Логічно, – зауважив Юрій Юрійович, дістав із кишені гребінця і заходився неквапливо розчісуватися. – А з яких це саме причин?
– А з тих причин, що мій батько каже, що нема на світі такої людини, яка б не боялася, що її посадять до в’язниці! І нема таких людей, яких не було б за що посадити, бо кожна людина мінімум років на п’ять за своє життя заслужила. Без виключень! Тож мій батько може посадити до в’язниці будь-кого! Захоче – і посадить! І йому за це нічого не буде! Хіба що орден від президента! – Тєлік витлумачував родинну життєву філософію впевнено, як по писаному. Мабуть, не зважаючи на підвищену криміногенну ситуацію в регіоні, батько не залишав улюблене чадо без уваги і не стояв осторонь виховного процесу. Не часто зараз зустрінеш таку батьківську відповідальність.
Чесно кажучи, я сам був уже не радий, що привів Тєлєвного до Юрія Юрійовича. Я навіть не уявляв, яким саме чином той зможе вийти з неушкодженою репутацією з цього неприємного діалогу.
– Добре, – спокійно відповів Юрій Юрійович, – раз ти, Льохо, такий сміливий і кмітливий, скажи мені, будь ласка, чи вмієш ти читати?
– Читати? – Тєлік не зовсім второпав таке несподіване запитання. – Ви жартуєте?
– Просто питаю, які там жарти?! Може ж таким людям, як ти, які нічого не бояться, вміти читати – то зайве, звідки ж нам, простим смертним, знати? Та коли ти все ж таки вмієш читати, то читатимеш зараз мені вголос от оцю книжку, – і Юрій Юрійович показав збірку філософських нарисів під назвою «Сутінки богів». – Ти ж, Льохо, нігіліст, в Бога не віриш, нічого не боїшся, тож це якраз для таких, як ти, повір мені на слово, я в цьому розбираюся! Обирай, друже, сам, із чого починати. Дивись, який багатий вибір: Фрідріх Ніцше «Антихрист», Зиґмунд Фройд «Майбутнє однієї ілюзії», Еріх Фромм «Психоаналіз і релігія», Альбер Камю «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» і, нарешті, найцікавіше, Жан-Поль Сартр «Екзистенціалізм – це гуманізм». Тєлєвной, ти знаєш, що таке гуманізм?
Тєлік, якому стало недобре він самих тільки прізвищ і назв, що таке гуманізм, не знав. Він взяв книгу і підозріло подивився на синю обкладинку.
– Читати?
– Читай. – І Юрій Юрійович зручно вмостився на ліжко. – Сторінка, наприклад, 223, з самого спочатку.
– «…Є лише одна по-справжньому серйозна проблема – проблема самогубства. – Виразно прочитав Тєлєвной і з німим запитанням подивився на Юрія Юрійовича. – Вирішити, варто чи не варто життя того, щоб його прожити, – значить, відповісти на фундаментальне питання філософії…» – Тєлік продовжував, читаючи, поглядати на вожатого, але той лише дріботів пальцями по подушці. Читав Тєлєвной на диво гарно, виразно, з правильними акцентами, але швидко втомлювався, давався взнаки брак практики. – «…Нарешті, я підходжу до смерті та тих відчуттів, які виникають з її приводу. Про смерть вже все сказано… – голос Тєлєвного раптом затремтів, – …і загальноприйняті норми потребують зберігати тут патетичний тон. Але от що дивно: всі живуть так, наче «нічого не знають». Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті…» Юрію Юрійовичу! – вигукнув нарешті, не витримавши напруги тексту, Тєлік.
– Втомився? – Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. – Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!
– Давайте ліпше щось інше…
– Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
– «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. – Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. – Передмова. Ця книга для зовсім небагатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони – ті, що розуміють мого Заратустру… – на цьому місті Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання, – …так як же змішувати мені себе з тими, кого й сьогодні чують вуха?.. Мій день – післязавтрашній; деякі люди народжуються на світ „посмертно…”» Юрію Юрійовичу! – на очах Тєлєвного стояли сльози.
– Що трапилося?
– Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!
– Чому ж? Хіба погана книжка?
– Тут весь час про смерть!
– Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!
– Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?
– Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!
– Я більше не бу-уду! – дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.