Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Положій Євген

Табір стояв посеред лісу, але неподалік від шосе, по якому навіть в ті часи шмигало чимало автівок. Десь поруч, казали, розташована дача доньки Леоніда Брежнєва Галини та стояла відома дивізія внутрішніх військ ім. Фелікса Дзержинського, що видалося мені дещо символічним. Місцевість, незважаючи на таке серйозне сусідство, тишею і спокоєм не вирізнялася: по ночах із лісу інколи лунали постріли, а потім діти приносили у плетених корзиночках замість зірваних на букети квіточок знайдені гільзи від пістолета Макарова; а на п’яту добу третьої зміни табірний кухар кореєць Юра Кім, який не зачепить і мухи, приповз серед

ночі до санчастини з перерізаними ахілловими сухожиллями на обох ногах – вийшов прогулятися пацан через ліс і нарвався на якихось блатних.

Але ми про всі ці радощі навіть не підозрювали; їхали веселою компанією підзаробити грошей перед навчальним роком та подивитися у вихідні дні на Москву. А з дружиною у нас так це взагалі був медовий місяць.

Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва, велика шумна баба з рудою стріхою на голові, одразу зібрала новеньких вожатих – Юрія Юрійовича, мене з дружиною та двох дівчат із переконливими цицьками (я одразу зрозумів, що серпень дарма не мине) у піонерській кімнаті на інструктаж і сказала, як нам спершу видалося, дуже дивну річ: «Попереджаю, після першої зміни у деяких корпусах довелося за рахунок заробітної плати вожатих фарбувати стіни! Тому раджу якомога швидше прийняти зміну, поки ваші попередники не розбіглися по домівках!»

Тут мені треба покаятися. Покаятися, тому що не можна так ненавидіти дітей. Але я нічого не міг вдіяти, я й досі добре пам’ятаю прізвища найголовніших чортенят: Руслан Гаглоєв, Льова Куперман, Таня Оніщенко. Їх можна було тільки вбити, більше вони нічого не боялися, хоча, певне, смерті вони також не боялися. Інакше важко пояснити улюблену вправу Льови Купермана, коротко стриженого сопливого недолугого, всього у ластовинні хлопчини з колінами навпаки, який у першу ж годину перебування у таборі прямо на наших очах виліз на перила другого поверху корпусу і стрибнув униз, намагаючись поцілити животом у невеличку купу піску.

– Хлопчику, що ти робиш? – запитав я сердобольно, наскільки міг, у юного Талаліхіна після вдалого приземлення. Моя колега вожата ледь стояла на ногах, похитуючись від розпачу, ковтнувши повітря і затуливши від жаху долонями рота.

– В літачка граюся! – весело відповів хлопчик і помчав повз нас на другий поверх до «злітної смуги».

Поки я за ним бігав, мені почулося, що у кімнатах щось відбувається. Спіймавши і закинувши Льову Купермана, як шолудиву вівцю, собі на плече, я нарешті потрапив в корпус і зрозумів, що занадто затримався з вожатими, настійливо запрошуючи їх на вечірню прогулянку. Варфоломєєва як у воду дивилася: все, що лишили своїм чадам турботливі батьки – яблука, груші, сливи – повільно стікало по тільки-но пофарбованих стінах хлопчачої спальні. Діти бігали, стрибали на ліжках і з тумбочок, кричали, кидалися подушками, овочами і фруктами, словом, вони створили справжнє пекло, потрапивши в яке, починаєш цінувати суворе виховання та прості провінційні звички. Насправді мені й не спадало на думку, що діти на таке здатні. Вони реально не звертали жодної уваги на вожатого, нічого не хотіли слухати, могли плюнути в спину, кинути щось в голову, тобто, м’яко кажучи, стосунки з четвертим загоном у мене одразу не склалися.

На відміну від Юрія Юрійовича і своєї дружини, я не отримував ніякого задоволення від виховання дітей, а до піонерських таборів

їздив виключно через те, що за непогано проведений час тут ще й платили гроші. Тож шукати спільну мову з дітьми або експериментувати з педагогічним процесом – робота не для мене; я міг запропонувати лише сталі прийоми, які давали результат колись. Колись, але не тут і не тепер. Ці діти виявилися зовсім іншими, вони мали зовсім інше виховання; мені здалося, що я взагалі потрапив у іншу країну, настільки незвичним виявилося навколишнє середовище, яке відбивалося на дитячій поведінці, як у дзеркалі. Багато з того, що у нас вважалося неприйнятним, принаймні публічно засуджувалося, тут розглядалося як невеличке баловство. Алкоголь, дрібні крадіжки – на це дивилися крізь пальці, як на справи буденні, таку собі людську слабкість, притаманну кожному. Все це не робило людей, які мене оточували, я маю на увазі, перш за все, місцевих працівників табору, гіршими або кращими, але те, що вони інші – це я одразу зрозумів для себе однозначно. Директор табору Надія Варфоломєєва, до речі, виявилася непоганим керівником, тобто я хочу сказати, що всім бажаючим вона давала можливість за рахунок комунального господарства Москви заробити додатково. Мені, наприклад, запропонувала очолити кружок автолюбителів, що, крім додаткових коштів, дало мені можливість усамітнюватися в темній кімнаті у будь-який час начебто для навчання піонерів водійським навичкам, хоча насправді з однією з цицькастих вожатих я освоював там зовсім інші навички. У нас би краще вдавилися, ніж дали студентам можливість підзаробити. Єдине, на що офіційно натисла Варфоломєєва, так це на те, щоб ми більше, цитую її висловлювання, «займалися з дітьми патріотизмом», але як досвідчений керівник і педагог, вона добре розуміла, що ігри у піонерів-героїв – не для такого контингенту дітей і вожатих.

Отак і почалася моя третя зміна у піонерському таборі «Сокіл» у Підмосков’ї.

Льова Куперман, зображуючи військового літака-винищувача, стрибав із другого поверху на купу піску животом, ризикуючи покалічитись і, очевидно, бажаючи заробити для мене як особи, відповідальної за його здоров’я та життя, на статтю кримінального кодексу. Після кожного приземлення у нього носом йшла кров, але це Льову не зупиняло.

Руслан Гаглоєв, як справжній горець, за найменшу образу бив своїх сусідів металевим совком по голові, бажано – до крові. Вигляд крові лякав усіх, включаючи вожатих, але не Гаглоєва.

Таня Оніщенко весь час носилася, як скажена, на худеньких тремтячих ніжках по табору, аж доки не падала, розбиваючи в кров то коліна, то голову, а падала вона кожного дня. Коли її лаяли, Таня намагалася втекти до лісу, де, якщо втеча вдавалася, сідала на пень і зализувала рани язиком, мов дикий звір.

І таких розбишак скакало по корпусу тридцять; і всі вони кричали і посилали матом вас подалі прямим текстом, на що їхні батьки, до речі, завітавши у вихідні дні у гості, не звертали уваги, вважаючи, певно, дитячу ненормативну лексику необхідним елементом комунікації. Я наче потрапив до малолітніх вампірів, які дражнили мене і заманювали до себе в полон, хоча насправді мені було не до жартів. Кожного ранку я просинався з відчайдушною думкою про те, що сьогодні утнуть маленькі злочинці й як я про це увечері на п’ятихвилинці доповідатиму директору табору.

Конец ознакомительного фрагмента.