Юрiй Луценко. Польовий командир
Шрифт:
Можна впевнено сказати: в тому, що міліція не пішла проти народу й утримувалася від участі у відвертих репресіях та розгоні демонстрацій, є заслуга екс-міністра внутрішніх справ. Луценко почав робити міліцейську працю відкритою. І хоча ці спроби в більшості випадків вступали в конфлікт із у цілому закритою специфікою роботи системи МВС, загалом при ньому міліція змирилася, навіть прийняла принципи прозорості. Через те новий міністр, соціаліст Василь Цушко, навіть якби дуже хотів, то не зміг би відразу повернути міліцію туди, де вона була при Кучмі.
Його розгубленість виглядала очевидною. З одного боку, будучи абсолютним антиподом свого колишнього однопартійця та попередника, Цушко дуже хотів віддати міліції наказ застосувати силу та владу бодай проти вуличних прихильників опозиції. З іншого – він розумів: після
Почасти це зіграло не останню роль у тому, що після наводнення центру Києва «гостями» з Донбасу статистика засвідчила зростання кримінальної злочинності в центрі столиці та прилеглих до нього районах – міліція не втручалася в дії «прихильників коаліції», аби не бути звинуваченою в політичній заангажованості та виконанні політичних замовлень.
«Я нікому ніколи не казав: “Знайдіть мені компромат на конкретну особу чи партію”»
Коли після перемоги «помаранчевих» у пресі почало частіше вживатися словосполучення «резонансні справи», то було зрозуміло: в кожному випадку йдеться про економічні злочини, до яких причетні вчорашні високопосадовці та екс-депутати, а також про зловживання, допущені під час президентської кампанії. Луценко за родом діяльності мусив контролювати розслідування насамперед таких злочинів. Зрозуміло, що кожен такий випадок противники сприймали як однозначне зведення політичних рахунків.
Основним фігурантом серії гучних справ став екс-керівник «Нафтогазу» та фінансовий донор родини Леоніда Кучми, колишній голова Державного управління справами (ДУС) при Адміністрації Президента Ігор Бакай. Згідно з даними, які отримав керівник МВС в офіційному порядку, пан Бакай скупив майже всю хоч трошки цінну нерухомість в Україні: від елітних санаторіїв на кримському узбережжі до центрального столичного готелю «Дніпро». Зловживання, що мали місце на ринку нафти і газу за часів Бакая, фахівці оцінюють у сотні мільйонів доларів.
Іншим резонансним фігурантом став Володимир Щербань, колишній губернатор Сумської області. Його звинувачували в здирництві, ухиленні від сплати податків, перевищенні службових повноважень, а також у зазіханні на виборчі права громадян. На його банківських рахунках при зарплаті губернатора в 20 тис. грн. на рік було зафіксовано рух 241 мільйона. За зловживання мусили відповісти також колишній губернатор Черкащини Володимир Лук’янець, екс-губернатор Полтавщини, народний депутат України Анатолій Кукоба та екс-мер Одеси Руслан Боделан.
Але посадити більшість цих фігурантів на лаву підсудних виявилося проблематично. Вони встигли виїхати до сусідньої Росії і фактично перебували під захистом цієї держави. Тому в травні 2005 року МВС України через Інтерпол звернулося до правоохоронних органів Російської Федерації з проханням з’ясувати теперішнє громадянство вчорашніх українських чиновників, і – якщо вони не мають російського громадянства – видати їх українським правоохоронцям. Щербаня було навіть оголошено в міжнародний розшук. За словами самого Луценка, прокуратура не арештовувала рахунки Щербаня, поки його син не запакував у мішки і не вивіз брудні мільйони.
Проте час показав: жодної екстрадиції проведено не було. А з початком 2007 року, незабаром після відставки Луценка з посади головного міліціонера України, частина тих, хто ще вчора значився в розшуку, почали «вирішувати питання» і самі потроху вертатися додому. Найбільш суперечливою виглядала поява того ж таки Щербаня: він гордо сходив з трапа літака в Бориспільському аеропорту, а потім охоче давав інтерв’ю журналістам, акцентуючи увагу на фактах політичного переслідування з боку екс-міністра. Говорили і про легальне повернення додому опального губернатора Київщини Анатолія Засухи.
Але це буде пізніше. Тоді, в 2005 році, після «ста днів міністра», Луценка запитували, чи не взяв він на себе підвищені обов’язки по «посадці» функціонерів колишньої влади. На що Юрій відповів: віднедавна завів спеціальну папку з назвою «Резонансні справи». І щотижня поповнює її документами. Саме з такою інтенсивністю
Звичайно, журналісти мають усі підстави стверджувати, що на Бакая можуть повісити абсолютно всі економічні злочини, бо він, по-перше, найбільш відома, а по-друге – найбільш недосяжна персона. На це Луценко відповідав: а чому не працює прокуратура проти керівників «Укрзалізниці», які в ході президентських виборів перевели на підставні фірми за вигадані послуги понад 550 мільйонів гривень? Що заважає правосуддю торжествувати, коли один із керівників Міністерства транспорту прямо каже: «Я хочу добровольно заявить о том, что с 2003 года входил в состав преступной организации, созданной на основе госадминистрации железнодорожного транспорта». А далі йдуть покази на Кирпу, Медведчука, Кучму, кресляться схеми розкрадань тощо. А покази екс-керівника Фонду Держмайна Чечетова? Той також свідчить міліції про злочинні схеми приватизації за вказівками Кучми, Медведчука, інших вископосадовців. А справи проти трьох керівників Держрезерву, які змінювали один одного, але крали однаково? Про зловживання на митниці і спиртозаводах навіть говорити зайвий раз не варто. Масштаби цього не можуть не вразити уяву навіть пересічного громадянина – 30 мільярдів гривень!
«Хтось називає резонансними справи про напад на депутатів або, наприклад, убивства з особливою жорстокістю. А я певен – резонансною справою треба вважати навіть справу звичайної сільської пенсіонерки, – пояснює Луценко в ті дні журналістам «Дзеркала тижня». – Для неї втрата всіх заощаджень – величезна трагедія. Або ось нещодавно ми накрили в Дніпропетровську групу, що постачала за кордон секс-рабинь із України. Прикривали її працівники міліції. За участю правоохоронців злочинці також продавали дітей у Росію, де їх використовували як моделі для порносайтів. Словом, нікому не бажаю знати те, що знаю зараз я».
І все ж таки громадськість цікавили факти швидкого та показового покарання тих, хто допускав фальсифікації під час виборів та розкрадав свою країну. Таке бажання «пустити кров» цілком зрозуміле: люди втомилися від багаторічної безкарності «небожителів» і тепер хотіли чимшвидше бачити їх на нарах. Луценко не міг зі свого місця пояснити: навіть якщо підозрюваних у таких справах вдасться затримати, до суду кожна така справа йтиме дуже довго. Надто міцно були пов’язані всі системи, і один окремо взятий міністр не в змозі за кілька місяців виправити ситуацію. А той факт, що в міліцейських сейфах досить давно зберігаються документи стосовно цілком конкретних осіб, народ навряд чи заспокоїть. [27]
27
Ось кілька показових прикладів. Удалося порушити кримінальну справу, виявити і покарати винних за фактом порушень на сумнозвісному 100-му виборчому окрузі в Кіровограді. Так само міліція виявила організаторів провокаційної бійки біля ЦВК напередодні першого туру президентських виборів у жовтні 2004 року. Більше того – правоохоронці встановили, що тодішній керівник департаменту громадських зв’язків МВС генерал міліції Тамара Подашевська за дві години до інциденту особисто наказала встановити навпроти «місця бойових дій» відеокамери. Прикривали бойовиків заступник міністра Присяжнюк та начальник київського главку. Бойовики були завчасно зібрані в санаторії під Києвом. Від нудьги вони почали пиячити і нападати на місцевих жителів. Коли УБОЗ приїхав і затримав їх, заступник міністра наказав усіх відпустити – вони, мовляв, «виконують вказівки керівництва МВС і знаходяться під його контролем. Коли ж ця група напала на мітинг під ЦВК і силами самих демонстрантів була доставлена в Печерський райвідділ, той же Присяжнюк наказав їх відпустити і знищити документи про затримання. Пізніше двоє з цих «помічників» скоїли вбивство. Присяжнюка і компанію звільнили під час чисток Луценка. Проте притягнути до кримінальної відповідальності тодішнього голову ЦВК Сергія Ківалова, нагородженого під час революції титулом «головний «підрахуй» України», не було можливості: він, як і більшість кучмівських чиновників, виїхав за межі України і, за чутками, переховувався в Росії, за прикладом Анатолія Засухи, Ігоря Бакая, Миколи Білоконя та ін.