Ювелір з вулиці Капуцинів

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Фінансових… — додав майор. — За ваші успіхи, обер-лейтенанте!

— Ви мені подобаєтесь, юначе, — сказав раптом підполковник, який мовчав, зайнятий своєю склянкою. — Я відчуваю — ви справжній арієць!

Петро нахилив голову.

— Для мене це велика честь, гер підполковник, — мовив урочисто. — Почути з уст такої заслуженої людини…

— Ви куди їдете, пане обер-лейтенант? — втрутився майор.

— У Бреслау.

— Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…

— Дурниці, Кірстен, — махнув рукою підполковник, —

невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, — підкреслив, — дочкою?

— То ви не до Берліна? — запитав Петро якомога байдужіше.

— Нам ще ніч валандатись у поїзді, — поскаржився майор. — До Гавра…

— Клята країна, — буркнув підполковник. — Хтось вигадав, що французи — галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, — підняв пляшку, — нема в них нічого…

— Але ж ви забуваєте про француженок, Хауайс, — втрутився майор. — Пікантні, скажу вам, є жіночки…

— Все одно свині, — з п’яною впертістю повторив підполковник. — І це не лише моя думка, Кірстен. Я повторюю слова самого фон Ауерштедта. Ви можете збагнути це?

— Коли де сказав наш корпусний генерал, то мені залишається лише підняти руки. Тим більше, що тут нема жодної суперечності. Адже ж, — звернувся до Петра, — краща француженка разом з тим — свиня. Чи не так?

Петро підлив коньяку.

— Я ніколи не був у Франції, панове, — сказав. — Та чув про неї багато хорошого…

— Не вірте, — обірвав підполковник похмуро. — Брехня! Що Гавр, що Ростов…

— Не можу погодитись, гер підполковник. Росіяни значно сильніше кусаються.

— Це у вас суб’єктивне, — засміявся майор, поклавши руку Петрові на ногу.

— Тим більше, що росіян чекає такий же кінець, як і французів! Ми їх, — підполковник стиснув кулак, — ось так!.. Перейдемо Волгу — і капут Росії. Для наших танків більше нема перешкод. Я вірю, наш корпус перший опиниться у заволзьких просторах!

— Я хотів би служити під вашим командуванням, гер підполковник, — мовив Кирилюк патетично. Він розумів, що його співбесідники п’яні, і порція лестощів зовсім не завадить.

— Дай боже, щоб усі офіцери вермахта були такі, як ви, обер-лейтенанте, — відповів той. — За ваше здоров’я!

Майор вже хропів у кутку. Кирилюк закурив й вийшов з купе.

Буває ж так — шкодуєш, що витратив гроші на лотерейний квиток, а він виграє. Певно, Кирилюк народився в сорочці. Е-е, сорочка — пусте… Згадав, як батько, розповідаючи про пригоди одного спритного ділка, котрий щасливо уникав всіх неприємностей, розводив руками й казав: “Ні, він не в сорочці народився, а у драповому пальті!” — і всміхнувся. Справді, так поталанити може лише раз у житті. І звела ж його доля з цими базіками у купе!..

“Чорт забирай, — подумав, — ще один такий випадок — і я стану фаталістом”.

Шуміло в голові. Петро зайшов до туалету, вмився. Зачісуючи мокре волосся, підсумував: танковий корпус, яким командує генерал фон Ауерштедт, найближчим часом перекидають з Нормандії

на Сталінградський фронт. Виходить, у гітлерівців уже. Й не такі гарні справи, коли змушені зняти з Атлантичного валу великий танковий корпус. А може, не лише корпус фон Ауерштедта?..

Тривожила думка: злочин — тримати при собі такі відомості. Та, зрештою, він не гаятиметься у Бреслау…

Підполковник і майор спали. Кирилюк глянув на червоно-синє обличчя майора і згадав плакат перших днів війни, який попереджав: “Базіка — знахідка для шпигунів!” Як міняються обставини! Благав долю, щоб такі йолопи, як ці квартир’єри, траплялися частіше…

Ввечері поїзд прибув до Бреслау. Попутники ще спали, і Петро обережно, щоб не розбудити їх, зібрав речі і вийшов на перон.

Ювелірний магазин Ганса Кремера був одним з найбільших і найфешенебельніших у Бреслау. Займав він половину першого поверху нового будинку на Фрідріхштрасе — респектабельному бульварі у центрі міста. На цьому бульварі та ще кількох сусідніх вулицях зосереджувалось ділове життя Бреслау — тут концентрувались банки, філіали крупних берлінських та рурських фірм, різні контори й агентства, великі магазини.

Зранку вулиця здається сліпою — вікна нижніх поверхів закриті важкими залізними шторами. Сіре залізо штор, сірі великі плити тротуару, сірий асфальт проїжджої частини і посередині хирляві липи з жовтим прив’ялим листям — все це створює атмосферу бездушності, і цю атмосферу не можуть змінити ані поодинокі перехожі, ні двірники, що підмітають холодний мертвий камінь. Та минає кілька годин, і Фрідріхштрасе не впізнати: немовби й ті ж самі будинки, і тротуари, й липи, та вже не похмурі — все навколо переливається яскравими барвами, вітрини запрошують завітати до величезних магазинів, за дзеркальним склом стандартно-щасливо усміхаються манекени, золотом виблискують вивіски…

Петро Кирилюк ішов повільно, спираючись на велику палицю. Цю палицю подарувала йому Катруся перед самим від’їздом. Забрала звичайну, дешеву, котру Богдан купив десь на базарі, і винесла цю — важку, червоного дерева, інкрустовану сріблом.

— Батькова, — пояснила.

Петро глянув дівчині у вічі і помітив щось таке, чого раніше в них не було, — смуток і притаєну ніжність.

— Не треба, — відмовився. — Це ж пам’ять.

— Беріть! — раптом розсердилась Катруся. — І не розмовляйте!

— Е-е!.. — свиснув здивовано Богдан. — Коли вже сеструнця дарує Петрові татусин ціпок, то чи щось у лісі здохло, чи…

— Замовкни! — мовила Катруся, почервонівши.

Кирилюк взяв палицю, пройшов по кімнаті, ледь шкутильгаючи. Богдан стежив за ним насмішкуватими очима, і Петро наперед здогадувався, що той зараз скаже щось єхидне. Богдан не примусив чекати:

— Такі батяруси, прошу панства, — почав, — до війни ходили по Студентській. Вбрання — люксус, а в голові нічого. Пройде кілька разів, підчепить якусь льоху і, перепрошую…