Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Ювелір засміявся скрипуче:
— Долари й фунти!.. Хе-хе… Валюта… Де ж ви візьмете зараз валюту?
— Добре, двадцять процентів валютою, — зітхнув Герман. — І це моє останнє слово!
Ганс Кремер забігав по кабінету. Ходив він надзвичайно легко — заклавши руки за спину, задерши голову і трохи підстрибуючи. Здавалося, ювелір забув про торгівлю, про брильянт і про відвідувача. Мовчки пострибавши, сів на стілець напроти Шпехта, втупив у нього непорушний погляд безбарвних, майже білих очей.
Герман витримав цей важкий, неприємний погляд. Так, певно,
— Добре… Хай буде по-вашому… Тільки зважте, лише заради того, що це наша перша операція…
— Перша чи остання, — відповів Шпехт, — яке це має значення? Я не дозволю оббирати себе нікому — незважаючи ні на вік, ні на авторитет фірми.
— Ви мені подобаєтесь, юначе, — засміявся Кремер. — У вас справжній сприт.
— Німецький діловий сприт, — поправив його Шпехт.
— Коли ви хочете, нехай буде так, — ствердив ювелір. — Гадаю, що у вас, крім цього камінця, знайдеться ще якийсь товар…
— Може, і знайдеться, — почав Шпехт, та Кремер не дав йому договорити. Спершись підборіддям на довгі білі ручки, він почав монотонно:
— Ми живемо у дуже відповідальний період для німецької нації, гер Шпехт. Я маю на увазі не лише наші військові справи, але й ситуацію економічну й торговельну, так би мовити. Внаслідок переможного наступу наших військ відбувається деяке переміщення цінностей, ви розумієте, що я маю на увазі, зі сходу на захід. На жаль, потік цих цінностей скидається на жалюгідний струмочок, а він повинен стати повноводною рікою. Звичайно, трохи в цьому винна наша адміністрація, котра, я б сказав, примітивно регламентує приватну ініціативу на цій воістину необробленій ниві. Це призводить до того, що деякі коштовності, загарбані євреями та більшовиками, осідають на місці, а це, я не боюся гучних слів, злочин перед німецькою нацією. — На мить зупинився, поворушив губами. Сказав багатозначно: — І кожний порядний німець-патріот повинен докласти максимум зусиль, щоб не допустити цього, допомогти нашій державі у справі переміщення коштовностей, щоб зміцнити велику Німеччину!
“Бач, яку ідею підвів! — здивувався Шпехт. — Ось тобі й комерсант. Либонь же знає, звідки береться це більшовицьке та єврейське золото! І оком не моргнув…”
— Ви маєте рацію, — скористався секундною паузою, — говорячи про тимчасові е-е… недоладності в операціях з коштовностями. Окремі наші чиновники не розуміють тієї простої істини, що кишеня німецького комерсанта є в той же час і державною кишенею…
— О-о! Як справедливо сказано, — Кремер багатозначно підняв палець.
“Тобі лише дай, сам чорт потім не видере”, — посміхнувся у душі Шпехт і продовжував:.
— Саме на цьому я хотів наголосити перед тим, як умовлятися про продаж ще деяких коштовностей. Зовсім непотрібно, щоб ці обмежені чиновники дізналися про характер наших з вами операцій. Це було б невигідно ні мені, ні вам…
Шпехт побачив, як ураз змінився Кремер. Тепер він був схожий на досвідченого пса, котрий почув запах дичини й зробив стойку. Ніздрі
— Це єврейське золото там, на сході, надзвичайно дешеве. Думаю, ви не вимагатиме від старого й бідного ювеліра багато грошей за нього?.. Тим більше, що про нашу операцію ніхто ніколи не дізнається…
“Старий скнара!” — подумав Герман. Йому вже давно набридла ця розмова, гидко було не те що торгуватися, а дивитися на Кремера. Але ж і піддаватися, відчував, не можна — старий пройдисвіт скрутить його.
— Зрештою, мене це не обходить — будете ви афішувати наші операції чи ні, — сказав. — Просто це може вплинути на їх дальший хід. І взагалі, такого роду справам реклама лише шкодить.
— Хе-хе… — проскреготав ювелір. — Я давно вже зрозумів вас, юначе. Коротше, ми дійдемо згоди, коли моя фірма матиме тридцять відсотків од оптової ціни.
— Що?! — підвів брови Шпехт.
— Фірма має надто гарну репутацію, щоб ризикувати нею заради якоїсь мізерії.
— П’ятнадцять процентів буде навіть забагато, гер Кремер. Крім того, я пам’ятаю ваші слова про те, що кожний порядний німець…
— Двадцять п’ять… — замахав руками ювелір.
— Двадцять — моє останнє слово!
— Гаразд, — старий обійшов навколо столу, сів на своє місце. — Але ж за умови, що товар задовольнятиме нас.
— Я не збираюсь нав’язувати вам мотлох. Ви можете купувати лише те, що влаштовуватиме фірму.
— Коли я побачу товар?
— Хоч зараз, — поплескав Шпехт по невеличкій шкіряній валізці.
— Як! — підскочив ювелір. — Ви носите коштовності з собою? У такий тривожний час?
— Саме зважаючи на це, — посміхнувся Шпехт. Він витяг з валізи шкатулку з найціннішими речами. — Вас не здивуєш, — скоса зиркнув на руки старого, що потяглися до шкатулки, — та дещо тут є…
Кремер схилився над шкатулкою. Довго розглядав коштовності. Коли нарешті глянув на Шпехта, його погляд світився повагою.
— Не хочу говорити вам компліменти, — мовив, — та ви можете стати одним з моїх найсолідніших клієнтів.
— Отже? — запитав Шпехт.
— У вас все? — відповів ювелір запитанням на запитання.
— Маю ще золоті годинники.
— Воістину ви з’явилися сюди з чарівної казки, молодий чоловіче, — розвів руками Кремер.
— Я вже давно вийшов з дитячого віку і навіть у ті далекі роки не захоплювався казками, — усміхнувся Шпехт. — Мене цікавлять гроші.
— Оптом? — запитав ювелір.
Петро кивнув.
Минуло принаймні три години, поки вони дійшли згоди. Кремер торгувався за кожну марку, бігав по кабінету, хапався за голову і зовсім збив з пантелику Германа, який уявляв собі власника такої солідної фірми респектабельною людиною. Зрештою кожен залишився задоволений. Шпехт радів, що сума, на якій вони зупинилися, перевищила орієнтовно визначену ним і Зарембою вартість; Кремер радів з того, що в нинішні тривожні часи вдалося придбати таку велику партію коштовностей. Що не кажіть, а золото завжди залишається золотом…