З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
І тут власне, отакий пацан-першокурсник із публіки й бере слово — спокійно і як щось самозрозуміле пояснюючи зібраним на студійному майданчику «доцентам с кандідатамі», що («шо») «прі чьом здєсь какіє-то ідеї, незалежність і національниє інтєрєси», коли «люді всегда стрємятца к спокойному существованію, к тому, шоби вижить і вирастіть дєтєй, а прі какой власті ето будєт, ето уже нє імєєт значєнія…» (передаю не стенографічно, але, що називається, близько до тексту). На цій життєствердній ноті від «воксу популі» дискусія й закривається — як писав Пушкін, «слово найдено», і всі, треба розуміти, зітхають із полегкістю — і ті, хто в студії, й ті, хто перед екраном. І розходяться по своїх квартирах і далі реалізовувати так точно окреслену «Молодою Україною-2003»
Як там було в Лесі Українки?.. «Радій, Кассандро, — ти перемогла!»? А Кассандра у відповідь рішуче хитає головою: «Ти переміг. Ти вбив мене сим словом».
(Чим він її «вбив»? А тим, що серед пожару Трої жрецеві Гелену по-справжньому пече тільки одне — хто з них, двох ідеологічних конкурентів, виявився прозірливішим: кому належиться вінок визнання… «Національниє інтєрєси» він так само в гробу бачив, як і абсолютна більшість сучасного українського політістеблішменту, — вони не становлять для нього тієї особистісної, сенсобуттєвої цінности, якою є комфорт і почесті.
Культурософський діагноз «Кассандри» виявився прогностично точним — на все наступне століття: з усіх пожарів, усіх історичних катаклізмів XX віку «переможцем» справді вийде Гелен — просто тому, що зуміє вижити, за законами, сказати б, соціальної біології: «коливаючись із лінією партії», мімікруючи відповідно до зміни обставин, при всіх популяційних катастрофах віднаходячи для себе певну екологічну нішу, здатну забезпечити йому його прожитковий мінімум комфорту й почестей, — «а прі какой власті, ето уже нє імєєт значєнія…»
Гелен «виживабельний» саме коштом заниженого порогу цінностей: він не обстоює нічого, крім власного благополуччя, йому не залежить на тому, щоб у будь-чому змінювати довколишній світ, — тільки якнайкомфортніше вписатися в статус-кво. Тому при всіх скільки-небудь масштабних соціальних збуреннях він, легкий і не обтяжений, на відміну від Кассандри, системою таких тяжко енергозатратних для душі ідеальних мотивацій: коли «на тім стою, й по-іншому не можу», — завжди проскакуватиме крізь сито — чи то пак, згідно з прислів'ям, «між крапельками». Воістину, в лиху годину таки блаженні вбогі духом — ті, хто не нажив ніякого духовного майна…
Але горе тому краєві, де врядувати зостануться — самі Гелени…)
Цілком безмисно, і навіть не підозрюючи в своїй наївній розумовій незайманості, що може бути якось інакше, хлопчина з телеекрана вголос озвучив не більше й не менше, як повну й остаточну перемогу в нашій країні класичного, достоту тобі за Ф. Фанноном, за хрестоматіями з теорії колоніалізму, р а б с ь к о г о менталітету. Не знаю, як щодо інтелектуалів на студійному майданчику, а мене своїм словом він таки «вбив» — зокрема й тому, що те слово виявилося підсумковим. І ніхто із зібраних у студії не заперечив йому, що його антропологічні висновки, м'яко кажучи, не зовсім коректні.
Що «всегда» й за всяких обставин прагнуть до того, аби вижити й виростити потомство, якраз не люди, а тварини, і це відкриття зробив іще Дарвін. Що, взятий на озброєння й послідовно переведений у життя в людському соціумі, цей принцип у кінцевому підсумку обертається не просто оскотиненням, а такою макаброю, з якою тваринний світ уже не витримує й порівняння: саме так виникло ґулаґівське «умри ти сьогодні, а я завтра».
Що акурат цим принципом керувалися ті українці, котрі йшли на службу спершу в енкаведистські сексоти, а відтак у німецьку поліцію, і ті євреї, які в складі освєнцимських «тодескоманд» гнали свої братів і сестер до крематорію, і ті німці, які спочатку розстрілювали жінок і дітей, а потім щиро і в добрій вірі пояснювали міжнародному трибуналові, що вони тільки виконували наказ, як і належить солдатам (а що, самі мали йти під кулю, чи як? Люди ж бо «всєгда стрємятца к тому, шоби вижить»…)
І що справді-таки «всєгда» (так!), скрізь і всюди, і навіть на дні найчорнішого пекла, були й інші — ті, хто відмовлявся улягати законам біологічного виживання й розмноження на користь таких
Господи Боже, таж це так просто, так очевидно — «елементарно, Ватсоне», хіба ні?! Хіба цьому не вчать у школі? в інституті?..
ВІДСТУП ТРЕТІЙ — ІСТОРИЧНИЙ: серед течій в історії людської думки марксизм відзначався чи не найпростішим розумінням того, що таке людина: це тварина, яка живе в колективі. Відповідно взірцевою моделлю суспільства могла би бути така, де забезпечено справедливий розподіл так званих суспільних благ: «світле майбутнє людства» — комунізм — незмінно описувався насамперед як суспільство цілковитого й безберегого, як море, матеріального достатку. Нічого конкретнішого про нього не зуміла вимислити, хоч як напружувала уяву, ціла каста найманих жреців усіх часів і народів — філософів, літераторів, митців, словом, «бійців ідеологічного фронту». Нічого врозумливішого про людину, окрім того, що їй, «перш ніж філософствувати, треба їсти, пити й одягатися», ніколи не потрапив висловити й сам отець-засновник нової «релігії для бідних» — Карл Маркс. Вважалося самозрозумілим, що ситий, вбраний і напоєний буде тим самим уже й «розкріпачений» — і тоді на радощах ринеться творити щось, як у народній казці, «таке, не знаю яке», але з певністю дуже прекрасне… Спершу, отже, багатство матеріальне («базис»), а тоді вже духовне («надбудова») — читай: всяка там музика, танці, різьба по дереву, портрети красивих жінок і що там ще знайдеться на складі… На цьому, коротко-мудро, вся так звана «матеріалістична антропологія» й вичерпується. Наявність у «колективної тварини» якихось дужчих, іманентніших мотивацій поза «базисними», в цю безгрішну простоту не вкладалася ні з якого боку — а відтак і виключалася з поля зору.
Виняток було зроблено тільки для одного, відносно «нематеріального», ідеалу: прагнення до благополуччя «всіх» (колективного), котре, в кінцевому підсумку, є ж і найпершою умовою благополуччя одиниці… Звідси бере початок найразючіший парадокс уже не теоретичного, а практичного комунізму: суспільство «войовничого (воістину так!) матеріалізму» проголосило за свій головний гуманітарний ідеал — матеріальний аскетизм, а індивідуальний комфорт обізвало «міщанством». І всю свою «надбудову» мобілізувало на пропаганду постулату, що життєве призначення одиниці — то жертвувати всім, до власного життя включно, заради провіденційного «спільного блага».
У цьому суспільстві ми жили сімдесят років. Ми знали, що пропаґанда нахабно бреше нам у живі очі, і більш-менш (хто «більш», хто «менш») здогадувалися, що там, де кожен зосібна в принципі є нічим, не може бути й «щастя для всіх». Ми думали, що тільки-но перевернути цю максиму, відцентрувати її таки «на кожного» — на одиницю, на бідного-споневаженого індивіда, витягнути його «з-під системи» й зробити вільним виробником, — як із комунізмом буде покінчено: почнеться демократія, ринок, процвітання, всі суспільні блага поллються повним потоком… тьху ти, язик зашпортнувся… Ну словом, ясно.