З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
Питання «Чому ми?», як і всяке інше, скоро вже раз поставлене, передбачає десь «у колективному розумі людства» наявність відповіди. Можливо, комусь ця думка здасться блюзнірчою, але якби на хвилинку спробувати уявити себе режисером того фільму, в якому всі ми, сім мільярдів «двоногих без пір'я», складаємо всього-на-всього масовку, то доводиться визнати: «майданчики» для вироблення такого досвіду в обох випадках — і Чорнобиля, і Фукусіми — обрано таки не без сенсу. Кожному дається стільки, скільки він може витримати — істина, однаково справедлива що для індивідів, що для народів. Вийшло так, що освоюватися з «новим жахом», який несе із собою доба екологічних катастроф, першими випало тим народам, у чиїй пам'яті вже був «досвід Апокаліпсису» — не «колективної смерти» доби масових убивств, а саме «кінця світу», тобто такої катастрофи, при якій руйнується первісний («космічний») порядок речей — і природа перестає бути людині біологічним «домом».
Японія отримала цей досвід у 1945-му, після американського атомного бомбардування. Україна — в 1933-му, після зовсім іншого «бомбардування», яке потім ще майже шістдесят років залишалося «невидимим» (поза таємно передаваною пам'яттю в родинах жертв) і тому донині належно не оціненим за своїми цивілізаційними наслідками. Тож мушу бодай коротко пояснити, чому «тридцять третій рік», як його, дещо конспіративно, довший час було йменовано в живій мові (офіційна назва — Голодомор —
Як відомо, географія — це доля, і ті легендарні чорноземи в українській долі відіграли роль не меншу, ніж ліси в долях багатьох народів Європи, а Великий Степ, відповідно, народів Азії. Хоч би що впродовж минулих віків чинили на цих чорноземах люди з людьми, у свідомості поколінь руйнівний потенціал всякої людської волі незмінно перекривало непохитне й непоборне, як фізичний закон, переконання: «земля прогодує»! (І вона таки годувала: навіть у роки Першої світової й воєнних розрухів 1918—1920 років по заїздах тієї частини України, що згодом стала радянською, хліб іще подавали, як і воду, — безкоштовним додатком до основної страви.) Іншими словами — Бог сильніший од диявола, світ упорядкований так само, як був від свого сотворіння: «І сказав Бог: „Оце дав я вам усю ярину, що розсіває насіння, що на всій землі, і кожне дерево, що на ньому плід деревний, що воно розсіває насіння, — нехай буде на їжу це вам!“» (Буття, 1, 29). Це — першооснова, а все решта — і тяжкий труд у поті чола, щоб «насіння» стало їжею, і періодична необхідність боронити своє поле зі зброєю в руках, — то вже «од лукавого» (наслідок людського гріхопадіння!), головне — поки ти на своїй землі й щиро на ній трудишся, жодні катаклізми «від людей» тобі не страшні: Бог на твоїй стороні.
План, за яким цей споконвічний світопорядок мав бути зруйнований, як співалося в російській версії «Інтернаціоналу», «до основанья» [81] , був не так економіко-політичний (не вважати ж за економічну мету свідоме перетворення житниці Європи на пустелю!), як, в дійсності, замасковано-релігійний — «богоборчий» (секулярна свідомість лишень підставляє замість «Бога» закони біоценозу, але концепту апріорної д а н о с т и, «дарованости» людині всяких «плодів земних» для обробітку «на їжу» під сумнів не ставить, і ніякі харчові індустрії, ані навіть генна інженерія цього концепту не змінили: ми знаємо, що й далі їмо, хай як переробленим, те, що «застали» на планеті «готовим», по-старовинному кажучи — «що Бог послав»). Сталін же зазіхнув не багато, не мало, як на місце «абсолютного дарівника» — Того, Хто Дає (а як схоче, може й одібрати!) «насіння на їжу», міфологічного «батька-годувальника», що йому єдиному належиться відтепер складати подячну молитву за хліб на столі. Технологія здійснення цього задуму — одібрати у вільних фермерів усе «насіння» до останньої зернини й, оточивши їх військами, щоб не втекли, змусити безпорадно, як піддослідного в клітці, конати найстрашнішою, повільною смертю на тій самій землі, котра «без насіння» вмить утратила всю свою життєдайну силу (тобто, дослівно, ткнути писком у землю: а що, побачили, суки, за ким тут сила?!), — то вже, сказати б, діло вторинне. Первинною була все-таки «велич задуму» — космогонічна амбіція, за масштабом на той час зіставна хіба що з так само «дерзновенними» проектами «переробки світу» від Гітлера. (Показово, що цей другий, окупувавши Україну, цілковито зберіг усюди на місцях сталінські колгоспи, тільки на додачу ще й спробував експортувати українські ґрунти до Райху: та сама практика руйнування екосистеми, яку в 1933-му започаткував тут його попередник, хоч і за дещо відмінною, як кажуть психіатри, «структурою марення».)
81
Французький оригінал — «du pass'e faisons table rase» («зітрімо минуле», «почнімо з чистого аркуша»), — як і значно простодушніший український переклад («ми всіх катів зітрем на порох»), такої космогонічної претензії не містять; у певному сенсі й весь російський комунізм можна розглядати як «помилку перекладу» — трагічну спробу «перекласти» Маркса на реалії російської історії.
Це справді було «падінням неба на землю» — першою в новітній історії техногенною екологічною катастрофою. 26 квітня 1946 року, рівно за сорок років до Чорнобильської аварії, О. Довженко підсумував у своєму щоденнику: «Розпався клас на моїх очах, мов атом (sic! — О. З.). Зникло консервативне начало <…> Розпався клас селянства, обернувшись в людство». Є сенс додати: «розпався» саме той клас, який у «людстві» відповідав за зв'язок із природою як «матірнім лоном» виду, був, за самим родом занять, стихійним носієм за визначенням «найконсервативнішої» — екологічної свідомости. Із «розпадом» цього класу «пуповину» було розірвано — і наше «людство»
Довженка мучило питання — на щ'o піде «небачена енергія», вивільнена з «розпадом селянства»? (Він вірив — чи, певніше, хотів вірити, — що індустріальне перетворення природи стане не руйнуванням її через людину, а новим симбіозом, і все своє творче життя сам собі намагався довести, ніби можна перенести традиційну вкраїнську аграрну утопію і в добу «нового жаху», в його версії — «облагородити комунізм садами».) Тепер, у ретроспективі, вже ясно, на щ'o та «вивільнена енергія» пішла: на збереження СРСР. Без неї він не протривав би аж до кінця 1980-х. То була е н е р г і я с т р а х у — глибокого, смертельного, проникаючого до самих кісток і справді «небаченого» за своєю масовістю: енергія, яку Сталін, як істий «соціальний фізик», «добув» з України Голодомором і яка за своїм «позитивом» для тоталітарної імперії багатокротно переважувала всі демографічні, економічні й екологічні втрати, разом узяті. Тільки через Голодомор вдалося здійснити пацифікацію вкрай потрібної Сталіну України, яка, хоч і ставши в 1920-х «комуністичною», до початку 1930-х іще вважала себе «самостійною» (такий собі «червоний аналог» Веймарської республіки, згодом названий істориками «Розстріляним Відродженням») — і на кожну спробу політичного тиску з Кремля відповідала офіційними протестами та селянськими бунтами. Після 1933-го всякий масовий спротив на цих землях припинився — на півстоліття з гаком.
Парадоксальним чином Чорнобильська катастрофа спрацювала для українців на заражених територіях як своєрідний терапевтичний шок — як «закляття на одцурання», на «одроблення» «поробленого» два покоління тому. Це відбувалося неймовірно швидко, на моїх очах, у Києві з граничною для людської психіки інтенсивністю — впродовж того травня нашої «Меланхолії». Якби прокрутити в умі весь той місяць, як кіноплівку, зі швидкістю 24 кадри пам'яті на секунду, можна було б навіч угледіти, як стрімко осувався вколочений у підсвідомість трьох поколінь — тих, хто вижив у 1933-му, і їхніх нащадків, — фундамент радянської влади в Україні: страх перед її всемогутністю, зосередженою в Кремлі. 53 роки тому ця влада довела Києву, що вона дужча од законів природи, — і Київ скорився, скоцюрбився і закляк до стану провінції («третього за величиною міста СРСР»), визнавши за нею право деміурга «роздавати» своєю волею їжу, захист і тепло («Радянська влада вам все дала!» — під ці заклинання виросло моє покоління, не задаючись питанням: а де ж вона те «все» взяла?). І от, «всемогутність» виявилася фікцією, небо й земля вертались на свої місця, — і дикий, первісний, незнаний сучасному городянинові страх перед Таємничими Силами Космічної Ночі, що зненацька вдерлися в наші — ох які ж, бачся, крихкі! — бетонні коробочки незримо-смертоносною «таблицею Менделєєва», заповнив усе наше життя, витіснивши зі скільки-небудь значущих у ньому позицій тих жалюгідних людців у квадратноплечих костюмах, які, по двох тижнях переполоху вилізши врешті зі своїх кремлівських схронів під телекамери, щось там убоге лепетали й бадьорилися, стараючись «зберегти обличчя»: то це їх ми боялися?.. Пам'ятаю тодішні «обов'язкові політінформації», на яких зали — нечувана річ на пам'яті живих поколінь! — обуреним вереском зганяли з трибуни партійних пропаґандистів, післаних із наказу Горбачова «в народ» для «роз'яснювальної роботи»: вереск, що характерно, за тембром на перших порах жіночий, чоловіки «відтерпали» повільніше за нас, — але, Боже мій, яке ж то незрівнянне було відчуття, той перший, гіркий, радіоактивний подих свободи!.. Вихід із паралітичного «рольового кокона», пролом у бетонному саркофазі, смерть у повітрі, смерть на коханих губах, смерть у грудному молоці, яким не смієш годувати своє дитя, смерть у траві, в листі, в квітах, у прибережному піску, здохнем, усі здохнем, тільки щурі й таргани по нас залишаться, суки, сволочі, що ж вони накоїли, що вони зробили з нами всіма?!.. Пливла й рушилася вся соціальна тектоніка — в умах, так, як це завжди відбувається в історії: спершу — в умах. Захід, нічогісінько не розуміючи, продовжував бити Горбачову овації за «соціалізм із людським обличчям» та виспівувати «Міхаїл, Міхаїл», — а з «Міхаїла» тим часом витікав, крізь дірку в саркофазі, півстолітній український страх, — як із дитячої ґумової пищалки. Ми чули цей писк. І в нашій свідомості він дедалі наростав — перекриваючи всі дозиметри світу.
(Мине двадцять років — і критики назвуть усіх нас, письменників, які дебютували наприкінці 1980-х — на початку 1990-х і нині складають мейнстрім нової української літератури, «чорнобильським поколінням» [82] . То байдуже, що ніхто з нас нічого путнього не написав про Чорнобиль. У літературу ми справді ввійшли крізь той пролом у саркофазі — зразу в простір відкритої мови, з повними легенями зараженого повітря і глибоким, ейфоричним — буває такий «ефект сп'яніння» при променевій хворобі! — видихом хлопчика з прологу «Дзеркала»: «Я — можу — говорити!». А що «говорити» нам належалося за всі п'ятдесят три роки українського мовчання, то не диво, що до трагедії 1986-го черга й досі не дійшла.)
82
Див.: Тамара Гундорова. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.
Це не був кінець світу — це був тільки кінець епохи, що здавалася вічною. «Приручення» Апокаліпсису, достосування його до своїх мірок, як транспонування з ультрафіолетової — в видиму частину спектра, туди, де з ним можна було «щось робити» (збирати, наприклад, уже свої, незалежні від влади мітинги, створювати свої громадські об'єднання, виходити на вулиці, чогось вимагати…), — в реґістр політичної історії. Більшого ні «ми»-місто, ні «ми»-народ на той час подужати не змогли б.
Кажучи ще простіше — Чорнобиль дав старт українській незалежності.
Тут, по ходу, кілька спостережень уже з сьогодення. Розглядаючи українські електоральні мапи за двадцять років (1991—2010), неважко пересвідчитися, що найдужче мешканці Центральної (історично так званої Великої) України не люблять, коли їх «лякають». Усі політики, що вдавалися, прямо чи опосередковано, до «застрашувальних» стратегій, незмінно програвали через саме цей, визначальний для доль країни реґіон, — а президентська кампанія 2004-го, цілком побудована, за російським зразком, на таких стратегіях, вибухнула Помаранчевою революцією. Бо не можна лякати тих, чиї предки пережили 1933-й і 1986-й. Наслідки можуть виявитись непередбачуваними.