З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
Найпереконливіше було те, що все виходило — в неї: коли хтось іде попереду зі смолоскипом, освітлюючи шлях, темрява перестає бути темрявою. Але рідко хто цікавиться, як іти отому першому. Якою ціною оплачується таке піонерство.
Не зійтися з нею ми не могли — в нас було однакове дитинство, однаковий, закладений із дому, «культурний генотип». Ми обидві були «татові доці», чиї батьки підлітками пройшли через вишкіл у Юнацтві ОУН і потім у своїх родинах відтворили назавжди впечатану ним ціннісну програму — з усіма її плюсами й мінусами. Нам обом у дитинстві забороняли телевізор, а в отроцтві косметику (Соля так ніколи до неї й не призвичаїлася, тільки раз чи двічі — коли починався її роман із Богданом Кравченком — пригадую в неї, перед побаченням, ледь підмальовані уста й брови, з чого я й зробила висновок, що «здається, це в неї серйозно»; наші журналісти, призвичаєні до совкової вульгарної декоративности, списували таке Соломіїне «пуританство» на її «радикальний фемінізм», не розуміючи, що та питома і водночас вишукана натуральність, із якою вона виліпила свій зовнішній образ, мусить мати не лише «ідейні», а й глибші — культурні витоки, закладені в досвідомому віці). Ми обидві перейшли в належний час через свою форму «антипатріархального бунту», навідріз відмовившись відповідати любому серцям наших тат національному архетипові «відмінниці з косою» (формулка Солина, і треба було чути, з яким чарівним сарказмом вона це вимовляла!), — але зберегли (як, до речі, всі без винятку «бандерівські» діти й онуки, яких мені випало зустрічати!) надзвичайно чітко, ба навіть штивно виставлену з дому ієрархію духовних вартостей. Нас обох змалечку привчали до книжки, до самостійного мислення й критичної оцінки всякої інформації, до вироблення максимально широкого світогляду (знання іноземних мов обов'язкове!), до ненастанної запеклої праці над собою (ні дня без пізнання чогось нового, ні хвилини, витраченої даремно!), до суворої відповідальности за кожне, сказане чи писане, слово [124] , — в остаточному підсумку, до того, що «Україна нас
124
Не можу не згадати, як обурювалася Соломія хвалебною рецензією на одну з «Основівських» книжок: рецензент, вочевидь бажаючи зробити їй приємність, безтурботно написав, буцімто книжка «вмить зникла з полиць книгарень», — і навряд чи й уторопав причину Солиного гніву, коли вона, замість дякувати, напалась на нього з нагінкою, — як додумався таке ляпнути і чи уявляє бодай приблизно, скільки всього в країні чинних книгарень (діло було 1997 року), і скільки часу й сил бере випродати в них тисячу примірників однієї книжки!.. Переповідала мені цю розмову, все ще клекочучи обуренням: «А він мені преспокійно заявляє: ну, це я так, для більшого ефекту! Уявляєш?». До цього традиційно-радянського «дискурсу брехні», — коли словами маніпулюють безвідносно до реальности, як симулякрами, «для більшого ефекту», — мала стійку, непереборну відразу: не зносила не тільки прямої брехні, хай би на позір і безневинної (втім, чи буває безневинна брехня?..), а й просто «порожніх фраз», не забезпечених значенням, — умить виловлювала їх своїм філологічно загостреним слухом що в усній мові, що на письмі, і справжньою насолодою було слухати її блискучі знущальні імпровізації над яким-небудь квазиглибокодумним рядком із наших радянських «класиків» (зачепившись об одне фальшиве слово, «тягла за нитку» і «роздягала» текст, як андерсенівський хлопчик короля, — віртуозні забави, філологічне гурманство, призначене винятково для живої бесіди, — на письмі Соломія трималася значно академічнішого стилю).
Гадаю, саме тут слід шукати ключ до її подиву гідної особистісної цільности, — мене, завдяки аналогічному «культурному генотипові», ставало рівно настільки, щоб це в ній розуміти, але не настільки, щоб тримати таку саму етичну висоту. Я не розуміла, наприклад, пощо вступати в дискусії з банальними хамами, якими в нашій літературі кишить, як у переповненому трамваї. Коли один селюкуватий літератор («Село в українській літературі!» — це була одна з Солиних улюблених глузливих примовок-діагнозів: запевняла, що так справді називалася чиясь докторська дисертація) був спересердя бовкнув у пресі, що, мовляв, увесь той фемінізм, який проповідує Соломія Павличко, то просто від нестачі в баби порядного хлопа, бо не може ж така крута інтелектуалка всерйоз перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями» (sic!), Соля зараз же із запалом засіла писати йому відповідь. Я її відмовляла — кинь, не варт шкурка за виправку, — але її натхненно «несло»: написала статтю на одному подихові, тут-таки скинула мені на факс і ще зо дві години «розвивала тему» по телефону (аж доки, хихикнувши, сповістила, що «прийшов Богдан і показує мені кулака»: од наших телефонних розмов Богдан звичайно починав нервувати десь на третій годині…). Щойно згодом, коли стаття вийшла друком і отримала розголос, я оцінила її зусилля: Соломія боронила аж ніяк не себе і навіть не так те, в що вірила і що для цинічного й безплідного ума завжди буде «нісенітницями», — а, насамперед, чистоту інтелектуальної атмосфери в суспільстві, певну норму публічного життя, нижче за яку опускатися не можна, бо «каналізація» таки візьме гору і країна врешті-решт зануриться в безпробудне варварство. (Із тих самих міркувань наперед «точила зуби» на фізично неіснуючу докторську дисертацію, захист якої планувався в її інституті в обхід усіх норм — «за авторефератом»: не могла допустити такої відвертої наруги над базовими засадами академічного життя й готувалася «дати бій»). Просто вона повсякчас стояла на варті культури — не здаючи ні п'яді, не гребуючи, коли треба, жодними — ні «виховними», ні «санітарно-гігієнічними» — заходами.
Після її смерти ця вакансія вартового залишилася порожньою — і заповнити її вже нема кому.
Чітко пам'ятаю момент, коли і я вперше отримала від неї свій моральний урок. У моєму випадку йшлося вже не про «село в українській літературі» (Боже мій, скільки ж довкола неї було того «села», і як терпляче вона його «умивала», відзвичаюючи від «малоросійських» колоніальних стандартів — не лише професійних, інтелектуальних, а не раз і елементарно поведінкових!), — ішлося про речі субтильнішого, світоглядового характеру. Це було на початку дев'яностих, під ту пору, коли приватні теми посідали в наших розмовах чи не переважне місце, — барометр Солиного особистого життя з появою в ньому Богдана встановлювався на «перемінній хмарності без опадів», мене натомість довгий час жбурляло від екстремуму до екстремуму, від «безхмарного сонця» до гроз і штормів, і на гребені одного з таких «штормів» я так ото, між іншим, поділилася з нею своїм «любовним кредом»: кохання має бути таким, щоб варт було про нього написати, інакше який сенс і закохуватися?.. Солина відповідь вразила мене так, що досі звучить в ушу її тодішній голос — із ледь насмішкуватою ноткою остуди:
— Ну, це дуже цинічно — закохуватися, щоб написати про це!
Я завмерла із роззявленим ротом. Від кого як від кого, а від неї, заприсяглої естетки до шпіку кісток, із ким ми, бувало, годинами перемивали кісточки всім літераторкам XX століття в пошуках усе тих-таки «рольових моделей», котрих нам не могла постачити дрібноміщанська й наскрізь лицемірна українська дійсність (Сартр і Симона де Бовуар, Вірджинія й Томас Вулфи, Айрис Мердок і Еліас Канетті, і Марґерит Дюра з усіма її молодими коханцями мусили, сердешні, перевертатися в домовинах, як курчата на рожні!), я ніяк не сподівалася почути цієї вбивчої характеристики — «цинічно». У моєму лексиконі це слово взагалі мало інше значення: «цинічно» — це коли задля власної вигоди, «для слави і грошей», а все, що служить мистецтву (особливо пережиті драми «з надривом»!), — то святе, які можуть бути сумніви?.. Мабуть, про такі моменти й говорять потім — «вона змінила моє життя». Як від повороту ключа в замку, я раптом угледіла її в зовсім іншому світлі. Точніше — розгледіла справжній масштаб її особистости, неспівмірний ні з чиїм іншим у нашому оточенні: «цинічним» для неї було все, що не тримало в фокусі уваги живу людину, «ось цю», єдину й неповторну. Виходило, що з-поміж нас двох не вона, а я насправді підпадала під лейбл «дівчинки-мажорки» — розпещеного дівчиська, для якого не існує межі між свободою і свавіллям. І Соля не читала мені моралі, не нагадувала про К'єркеґора і його славетну ієрархічну різницю між «естетичною» й «етичною» особистістю, — вона просто мені ту різницю п о к а з а л а, увіч і наживо — одним застережним словом виправивши пріоритети. Чи пак — перетворивши мене на гомо сапієнса самим звуком голосу.
Взагалі, як усі душевно цнотливі люди, інстинктивно уникала моралізаторської дидактики, загальних приписів «на всі випадки життя», — обмежувалася тим, що виносила конкретні присуди «по факту справи», безкомпромісні, мов розчерки червоним чорнилом. Тому чи не єдиний раз, коли мені запам'яталося в її вустах щось подібне до виголошеного «креда», теж пов'язаний із конкретною житейською історією, в якій наш спільний знайомий (доволі брутальний еґоїст!) звинувачував свою забиту-замотеличену жінку, що та, мовляв, не вміє «будувати сім'ю».
— Угу, «стройкі народного хозяйства»! — саркастично прокоментувала Соля (за довгі роки у нас із нею, як то водиться, виробився спільний сленґ), — а відтак, змінивши тон на добросердий, і навіть мало не з ноткою жалю до когось, хто може не розуміти таких простих речей, зрезюмувала — як припечатала:
— Людиною треба бути!
Справді — так, здавалось би, просто. Тільки щоб навчитися цього найвищого з мистецтв — бути людиною, — не раз замало буває й цілого життя.
А от їй це виходило без жодних зусиль.
Довкола неї завжди виром вирувало од людей, планів і проектів, — таки достоту як на «стройках народного хозяйства», тільки в міжнародному масштабі. Її майбутнім біографам (повинен же коли-небудь і в Україні розвинутися жанр повноцінних великоформатних біографій!) можна наперед поспівчувати: не уявляю, скільки часу знадобиться, щоб документально, день по дню, відновити несамовиту подієву щільність, повсякчасну гіпернасиченість її життя безугавним, кипучим культуротворенням (що для мене особисто залишається геть незбагненним — це, як вона примудрилася за ці останні роки, в свій зрілий період — після «Дискурсу модернізму», — ще й працювати по київських і московських архівах над монографією про Агатангела Кримського: коли восени 1999-го я почула від неї, що книжка майже готова і що роботи над нею залишається ще «десь на місяць», то першої хвилини не повірила, — так, ніби вона на моїх очах витягла з капелюха живого кролика…). При її завжди підтягнутому наставленні й органічному невмінні скаржитися це викликало тільки захоплення — що от, мовляв, Соломія завжди «все встигає», а десь «у перерві» між лекціями в Могилянці, феміністичним семінаром, консультаціями в адвоката щодо перереєстрування «Основ», засіданням у Будапештській Освітній Раді Фонду Сороса, добуванням міжнародного ґранту для Львівського університету, статтею для «Сучасности» про новий роман Аскольда Мельничука («Скільки він зробив для української літератури, а в нас його й не знають!»), візитом до Даниної вчительки й клопотанням луснутою у ванні трубою («вода текла до сусідів, і неможливо було знайти, де дірка… розбили стіну, підлогу, etc.» [125] ) потрапляє ще й змотатися — так собі, між іншим, — на деньок-другий через Атлантику прочитати лекцію в Єйлському університеті («Я себе питаю,
125
Це з її листа від 6.03.1999 року — я тоді була в Німеччині, в письменницькому домі в Фельдафінґу, а Соля писала мені зі Стокгольма, куди вирвалася, цитую, «трохи очуняти від усіх київських проблем» на семінар, організований жіночою секцією шведського ПЕН-клубу (восени 1998-го група шведських письменниць приїздила до Києва, і ми з Соломією влаштували їм імпровізований «семінар» у Могилянці, — була ідея зробити такі обміни реґулярними). Мова тут про ту саму фатальну ванну, яка через десять місяців і «вистрелить», за законом класичної драматургії, — як ґвинтівка в останньому акті.
Може, головна трагедія Соломіїного життя полягала в тому, що при страшенній «розрідженості» українського культурного простору, його віковій «окраденості» з освіченої верстви, її мало не на всіх тих ділянках, котрі вона так завзято «закривала собою», таки справді, об'єктивно, н е б у л о к о м у п і д м і н и т и, — навіть підстрахувати, поза сферою суто академічною, не завжди було кому. (Якби доля вділила їй іще бодай із десяток років фори, вона з певністю встигла б виростити — і в книговидавничій справі, і в літературній критиці — кваліфіковану зміну: передавши молодшим не саму тільки суму знань, а, набагато важливіше, — станівку систему вартостей, те, без чого якраз і не може повноцінно відбутися ні книгарство, ні критика, взагалі культура в автентичному сенсі…) Але вона була одна — і незамінна. Це, до речі, знов ad memoriam грядущим історикам: людей, які серед нашої «пострадянської» культурної пустки-заглади заходжувалися «з нуля» щось конструктивного, зі стратегічним прицілом на майбутнє, б у д у в а т и (байдуже, що саме, — навчальний заклад чи телеканал, арт-галерею чи музичний фестиваль, — щось, що працювало б не на власний добробут або принаймні «не лише» на нього, а на культурну інфраструктуру країни), — таких людей, у масштабі 52-мільйонної нації, було так мізерно мало, що вони, хай би до яких різних фахових сфер належали, творили єдине середовище, — і те середовище Соля великою мірою «зшивала» собою «на живу нитку»: ентузіастично й вельми дієво підтримуючи кожну щиросерду ініціативу, всіх між собою невтомно знайомлячи й зводячи докупи з якнайприхильнішими рекомендаціями (взагалі, попри її позірну «суворість», треба сказати, що про людей вона відгукувалася значно ліпше й сердечніше, ніж багато з них вартували, — кожному згори видавала щедрий «кредит довіри», а коли наставало розчарування й черговий багатообіцяючий «культурний діяч» виявлявся, за її виразом, «жабою в болоті», реаґувала без пересади, «по-виробничому», з гумористичною діловитістю — «А, цей? Я його вже скреслила!», — моя улюблена фраза в її лексиконі, до того ж і вельми ужиткова, бо «скреслювати», гай-гай, доводилося таки багатьох…). За всім тим стояла велика — просто-таки необлічимо велика! — робота, і Соля, знов-таки, «все встигала»: і перечитати гори дебютних рукописів як член журі конкурсу «Смолоскипа», і з'їздити з лекцією в Одесу до Кармели Цепколенко на «Два дні й дві ночі», і подарувати Олександрові Роднянському (коли «1+1» був іще в кондиції творчого пошуку!) ідею нової програми (встигла вийти тільки одна передача — з її власною участю), і заскочити в галерею до Євгена Карася на Андріївському узвозі, де вирішувалися долі українського мистецького руху («Ой, я так це люблю!» — тішилась, блукаючи зором по стінах із розвішаними полотнами), і в складі ініціативної групи підготувати з'їзд майбутньої АУП, коли 1996 року відбувся розкол Спілки письменників, і навіть, страх сказати, повних два дні відгаратати «по-чорному» синхронщицею з англійської (а пекельнішої праці за цю взагалі важко собі уявити, та ще й горло тоді мала застуджене!) — на прохання Леоніда Фінберга, що припровадив був до Києва якусь відповідальну (вже не пригадую, яку саме) єврейську делегацію для зустрічі з київською інтеліґенцією, — перелічую навмання, як спадає на думку, а більш-менш вичерпний перелік зайняв би десятки сторінок… Розуміється, її й найзвичайнісінько експлуатували, і не раз (а вона не вміла казати «ні»!), — але більше все-таки пошукували ідейної та моральної підтримки, і вона натхненно ширяла в тій атмосфері творення, переливаючись, як живе срібло, — і чудесним чином її консолідувала.
Це особливий талант, такі люди в дефіциті завжди і всюди, а в нас і поготів, бо не було їм ґрунту, де виростати. Щойно тепер, коли наше покоління приступило до управління країною, по-справжньому оприявнилася кричущо гостра п о л і т и ч н а в них запотребованість, зокрема і в тому первісному, аристотелівському сенсі, в якому людина є «політичне звіря». І щойно тепер я нарешті оцінила те, чого не розуміла в Соломії за її життя, — глибоку й ревну заанґажованість у політичні справи. Бо вона була таки дуже «політичне звіря», під кожним оглядом: «New York Times» або «Herald Tribune» за сніданком, пильне, крізь лупу, приглядання до складу українського парламенту, навіть читання різномастої партійної преси й депутатських промов («Воно тобі треба?!» — вкотре чудувалась я). Цілий час я була поверхово списувала такий, на мій погляд, «нездоровий інтерес» на кошт родинної традиції, — як-не-як, коли твій рідний батько готує Декларацію Незалежности твоєї країни, коли невідомі обливають двері помешкання, де ти виросла, кривавою фарбою, а твоя доня, повернувшись від діда з бабою, скаржиться: «Як мені набридли всі ці посли!», то встояти осторонь і «не втягнутися в процес» самій, з головою й вухами, нема, розуміється, жодного способу… Чого я недогледіла — це, що Соломію саму було закроєно на діячку, без перебільшення, державного масштабу. В культурі вона була великим будівничим — не просто талановитим організатором, який уміє досконало добачити в кожній людині й видобути на світло її прихований хист, «розставити всіх по місцях» і згуртувати довкола спільної справи, — хай то буде перше в країні приватне видавництво як інтелектуальний та мистецький осередок («Основівські» грудневі soirees були своєрідними київськими «Салонами», що збирали найдобірнішу столичну «сметанку» і куди отримати запрошення вважалося за честь, — приклад, який тепер марно силкуються наслідувати інші видавці, а виходить їм, у кращому разі, провінційна «тусовка» на московський взірець: не той клас!), або знов-таки перший, цим разом уже на пострадянських теренах, феміністичний міжгалузевий семінар, що відтак розрісся до Інституту ґендерних студій, навіть із власною Міжнародною Літньою школою (знов-таки, була б жива Соломія, нема сумніву, що Школа продовжувала б функціонувати на регулярній основі, — перша й досі єдина, що відбулася 2000 року під Києвом, іще була її дитям, несла на собі промінний заряд її організаторського натхнення, «ефект присутности»…). Але вона мала й дещо більше — дар далекосяжного стратегічного планування, тобто будувала не порхавки-одноденки, не «майданчики для самоствердження», до яких переважно й зводиться все наше культурне життя (колись один із таких «будівничих на годину» пояснив був мені свої перебіжки коника-стрибунця «від проекту до проекту» дуже велично, в кращих традиціях національного пафосу: «Я вмію будувати храми, але не вмію їх доглядати», — Соля, коли я з нею поділилася своїм від цих слів «культурним шоком», тільки розсміялася: «Але ти подумай, як вони всі себе люблять!» — і чи не тоді ж, здається, видала ще одну свою крилату фразу, яку часто доводиться згадувати за наших українських обставин: «Коли чую, як вони називають себе інтелектуалами, мені щоразу хочеться спитати: а я ж тоді хто?!»), — ні, вона будувала капітально, «з фундаментів», із розрахунку не на роки, а на десятиліття, не на наш убогий «перехідний період» — а на велику європейську країну, Україну «мертвих, і живих, і ненарожденних», яку повсякчас тримала в своїй уяві (коли в неї необережно запитували, чи не думає про еміґрацію на Захід, казала: «Я зовсім не хочу туди — я хочу, щоб тут було так, як там!») і яку й наближала всіма своїми ділами — в усьому, що творила.
Це, власне, і є те, що зветься старим добрим ідеалізмом, і, як писав колись І.Франко (сам несогірший ідеаліст), «до таких людей належить світ». Мається на увазі — наш земний, посейбічний. Тут треба сказати про ще один пункт, в якому ми розходилися: Соля була цілковито «неметафізичною» людиною. Всіма помислами й змислами занурена в діла земні, до всякої метафізики вона ставилася приблизно так, як я тоді до політики: з поштиво-відстороненим визнанням, що щось такого існує, і є навіть люди, які тому присвячують життя (так, як ще інші, наприклад, стрибають із жердиною абощо), — але до її власного життя такі речі можуть мати стосунок хіба що опосередкований. (Коли восени 1997-го в туристичній виправі трагічно загинув американський видавець, власник «Zephyr Press» Ед Хоґан, який першим ризикнув познайомити англомовного читача із сучасною українською літературою, випустивши в світ нині вже класичну антологію «From Three Worlds» [126] , Соля переживала його смерть — а це була перша смерть у нашому середовищі, в колі близьких друзів! — як щось на кшталт жахливої помилки, «вибуху матриці» чи комп'ютерного збою, якого не повинно було статися, якби тільки Ед не злегковажив був засобами безпеки, — знов і знов поверталася до того, перебирала подробиці й аналізувала варіанти, і знати було, що найбільшим потрясінням для неї, людини дії, є усвідомлення, що тут уже нічим не можна зарадити й нічого не виправити, — як усе трансцендентне, смерть у її розумінні не була «частиною життя» і його «програмою» не передбачалась.)
126
Проект цей зініціював Аскольд Мельничук, який і познайомив мене з Едом, — а я вже, своєю чергою, притягла до роботи над антологією всіх українців, які 1994 року зібралися по американський бік Атлантики. Соломії «дісталася» передмова, але насправді вона, поки була в Кембриджі, доброхіть, на громадських засадах, виконувала й цілу купу редакторської роботи, дарма що серед редакторів її імени не вказано.